Хіппі - Пауло Коельо
Пауло намагався сховати своє довге волосся під куртку.
— Іти вважаєш, що отак зможеш обдурити прикордонників? — запитав аргентинець. — Вони призвичаєні до всього, геть до всього.
Пауло відмовився від своєї ідеї та спитав аргентинця, чи той не хвилюється.
— Звичайно, хвилююся. Насамперед тому, що вже маю два штемпелі в’їзду в Голландію. Тож вони з підозрою дивитимуться, чого це я зачастив. А це може означати лише одне.
Наркотрафік. Та, наскільки Пауло знав, наркотики там були дозволені.
— Та ні. Опіати жорстко переслідуються. Те саме з кокаїном. LSD, звичайно, не проконтролюєш, бо достатньо змочити книжкову сторінку або шматок тканини в суміші, а потім порізати й продати клаптиками. Але все, що можна виявити, здатне спровокувати ув’язнення.
Пауло визнав за краще припинити тут цю розмову, бо йому кортіло запитати аргентинця, чи не везе той чогось такого, та сам факт знання про таке вже перетворював його на співучасника злочину. Його вже раз арештовували, хоч він і був зовсім невинуватим, — у країні, де на вході до всіх летовищ розтиражовано: «Бразилія: люби її або залиш її».
Як це завжди трапляється з думками, які ми намагаємося викинути з голови, бо ті несуть страшенний негатив — а це притягує ще більше диявольської енергії, — сам спогад про те, що трапилось у 1968-му, не лише змусив його серце здригнутися, але й пережити в подробицях ту ніч у ресторані в Понта-Ґросі[12], у бразильському штаті Парана, відомому паспортами для осіб світловолосих і з ясними очима.
ін повертався зі своєї першої тривалої модної хіпівської тропи. Разом з коханою — старшою на одинадцять років, народженою й вирослою під комуністичним режимом у Югославії, дочкою знатної родини, що втратила все, але дала їй освіту, яка дозволяла говорити чотирма мовами, утікачкою до Бразилії, одруженою з мільйонером на правах спільного володіння майном та розлученою, коли виявила, що він уважав її вже «старою» (у її 33 роки) і був тепер із дев’ятнадцятилітньою дівчиною, але вона мала блискучого адвоката, який домігся для неї відшкодування, достатнього, аби не працювати ані дня решту свого життя. Вони вирушили до Мачу-Пікчу транспортом, знаним як Потяг Смерті, — згромадженням вагонів, вельми відмінним від потяга, у якому він їхав тепер.— Чому його називають Потягом Смерті? — запитала коханка контролера. — Ми ж не переїжджаємо через багато проваль.
Пауло аж ніяк не цікавила відповідь, та вона все одно пролунала.
— Раніше цей потяг використовували для перевезення прокажених, хворих і померлих від страшної епідемії жовтої лихоманки, що спіткала департамент Санта-Крус.
— Сподіваюся, що вагони було неабияк добре дезінфіковано.
— Відтоді хіба могло трапитися, що якісь шахтарі між собою почубляться, а так хворих більше не було.
Шахтарі, яких він мав на увазі, походили не зі штату Мінас-Жерайс[13], у Бразилії, це були ті, хто працював днями й ночами в цинових шахтах Болівії. Гаразд, вони перебували в цивілізованому світі, і Пауло сподівався, що нікому не заманеться чубитися того дня. Обох заспокоювало принаймні, що більшість пасажирів були жінками, у котелках та барвистих одежах.
Вони прибули в Ла-Пас, столицю країни, що на висоті 3610 метрів, та оскільки піднімалися потягом, то не відчули наслідків розрідженого повітря. Зійшовши на станції, побачили юнака в одежах, що вказували на його належність до певного племені, — той сидів на землі, ледь при тямі. Вони спитали, що з ним («Я не можу нормально дихати»). Якийсь перехожий порадив жувати листя коки — племінний звичай, що допомагав місцевим долати наслідки високогір’я, — воно вільно продавалося на вуличних ринках. Хлопець уже почувався краще й попросив, аби його залишили самого, — він збирався до Мачу-Пікчу того ж дня.
Адміністратор у готелі, який вони собі обрали, відвів його кохану вбік, сказав кілька слів і тут же зареєстрував їх. Вони піднялися в номер й одразу ж заснули, але Пауло все-таки запитав спочатку, про що ті говорили:
— Ніякого сексу в перші два дні.
Це було неважко виконати. Настрою не було ні на що. Два дні в столиці Болівії вони були без сексу, без жодного побічного ефекту кисневого голодування, так званого сороче. Як він, так і кохана приписали це терапевтичному ефекту листя коки, що насправді не мало до цього жодного стосунку; від сороче страждають люди, які, перебувавши на рівні моря, раптово піднімаються на значні висоти — десь на рівні літаків, — не даючи організмові часу пристосуватися. А ця пара провела сім довгих днів, піднімаючись Потягом Смерті. Значно краще, аби пристосуватися до місцевості, і надійніше, ніж повітряний транспорт, — Пауло бачив в аеропорту Санта-Крус-де-ла-Сьєрра пам’ятник «героїчним пілотам компанії, які пожертвували своїми життями, виконуючи обов’язок».
У Ла-Пасі вони зустріли перших хіпі — ті як представники великого племені, свідомого відповідальності та солідарності, що їх належить виявляти до своїх, завжди носили славетну перевернуту вікінгівську руну[14]. У Болівії, країні, де всі носили барвисті пончо, куртки, сорочки та піджаки, було практично неможливо зрозуміти, хто є хто, без руни, пришитої до піджака чи штанів.
Ці перші хіпі були двома німцями й канадкою. Кохану, яка говорила по-німецькому, негайно запросили пройтися по місту, тоді як він та канадка дивились одне на одного, не знаючи, що й сказати. Коли за півгодини ті троє вернулися з прогулянки, було вирішено, що треба одразу вирушати, а не витрачати гроші там: вони попрямують до найвищого у світі прісного озера, перетнуть його на кораблі, причалять на протилежному березі, уже на перуанській території, та попрямують одразу до Мачу-Пікчу.
се пішло б, як планувалося, якби, прибувши на берег Тітікаки (цього найвищого у світі озера), не натрапили прямісінько на вікодавній монумент, знаний як Брама Сонця[15]. Його оточили інші хіпі, узявшись за руки, виконуючи ритуал, який не хотілося переривати і в якому водночас вони самі радо б узяли участь.Якась дівчина їх побачила, мовчки підкликала, кивнувши головою, і всі четверо всілися поряд з іншими.
Не потрібно пояснювати, чому всі були там: Брама казала сама за себе.
Майже по центру поперечини йшла велика тріщина, можливо, від удару блискавки, але решта
