Хіппі - Пауло Коельо
— Не гайте часу, намагаючись нас обдурити, — сказав «поганий поліцейський». — Ми знайшли цю мапу у вашому готельному номері. Вас та білявку бачили на місці нападу.
Many?
Через проріз у каптурі чоловік показав малюнок, який хтось зробив у Чилі: там було вказано, де розташований тунель крізь Анди.
— Комуністи вважають, що виграють наступні вибори. Що Альєнде[19] використає золото Москви, аби підкупити всю Латинську Америку. Та ви дуже помиляєтесь. Яка ваша роль в альянсі, що вони формують? І які контакти маєте в Бразилії?
Пауло благав, клявся, що нічого з цього не було правдою, що він — просто людина, яка хоче мандрувати й пізнавати світ, — і заразом питав, що вони роблять з його коханою.
— З отою, яку прислали з комуністичної країни, з Югославії? З нею поводяться, як вона того заслуговує, — була відповідь «поганого поліцейського».
Жах почав повертатися, але не можна було втрачати самоконтролю. Треба зрозуміти, як вийти з цього кошмару. Треба було пробудитися.
Хтось установив коробку з дротами й ручкою в нього межи ніг. Інший зауважив, що то називалося «телефон»: досить було тільки прикріпити металеві крокодили до тіла й повернути рукоятку — і Пауло матиме шок, якого не витерпів би жоден чоловік.
І раптом, відчувши цей пристрій, він зрозумів єдиний вихід, який мав, відкинув упокореність і підвищив голос:
— Гадаєте, що я боюсь електрошоку? Гадаєте, я боюся болю? Тож не хвилюйтесь, я сам себе катуватиму. Я вже сидів у божевільні не раз і не двічі, а тричі; уже скуштував багацько електрошоків, тож можу виконати цю роботу за вас. Ви про це маєте знати, гадаю, ви знаєте все про моє життя.
І, сказавши це, заходився роздряпувати своє тіло аж до крові, волаючи водночас, що вони знають усе, що можуть убити його, що йому начхати — він вірить у перевтілення і ще повернеться за ними. За ними та їхніми родинами, щойно прибуде до іншого світу.
Хтось підійшов і схопив його за руки. Усі мали переляканий вигляд, проте ніхто нічого не сказав.
— Облиште це, Пауло, — сказав «добрий поліцейський». — Можете пояснити мені мапу?
Пауло говорив голосом людини, охопленої шалом. Волаючи, він пояснив, що трапилося в Сантьяго: їм було потрібно зорієнтуватися, як дістатися до тунелю, що з’єднує Чилі з Аргентиною.
— А моя кохана, де моя кохана?
Він кричав щораз дужче, сподіваючись, що вона зможе його почути. «Добрий поліцейський» намагався заспокоїти його — очевидно, на початку свинцевих років[20]репресії ще не надто лютували.
Той попросив облишити страхи, мовляв, якщо невинуватий, то нема причини хвилюватися, але спочатку треба перевірити все, що Пауло сказав, — тож він мав лишатися там деякий час. Не сказав скільки, але запропонував сигарету. Пауло помітив, що люди виходили з кімнати, уже не дуже цікавлячись ним.
— Почекай, доки я вийду з кімнати й гримну дверима. Тоді можеш зняти каптур. Щоразу, як чутимеш, що хтось наближається до дверей, одягни його знов. Щойно в нас буде необхідна інформація — тебе звільнять.
— А моя кохана? — далі кричав він.
На це він не заслужив. Хоч би яким поганим сином він був, хоч би скільки головного болю завдав батькам, але не заслужив на таке. Він був невинуватий, та якби в той момент мав у руці зброю, здатен був би розстріляти там усіх. Немає відчуття жахливішого, ніж нести покарання за те, чого ніколи не робив.
— Не хвилюйтеся. Ми не виродки й не насильники. Просто хочемо покінчити з тими, хто намагається покінчити з країною.
Чоловік вийшов, гримнувши дверима, і Пауло зняв каптур. Він був у звуконепроникній кімнаті, тому й перечепився об поріг, коли заходив. Праворуч установлене велике тьмаве скло — певно, аби стежити за ув’язненим тут. На стіні були дві чи три вибоїни від куль, і, здавалося, з одної звисала волосинка. Та треба було вдавати, що йому все це не цікаво.
Він оглянув своє тіло — криваві подряпини, що він сам же й зробив, — обмацав себе всього й виявив, що йому нічого не зламали — то були майстри не залишати тривалих слідів, і, певно, його реакція саме тому їх і відлякала.
Він подумав, що далі вони зв’яжуться з Ріо-де-Жанейро, де підтвердять його госпіталізації й терапію електрошоком, і простежать увесь шлях його з коханою, чий іноземний паспорт, можливо, її б захистив — або й занапастив, бо вона прибула з комуністичної країни.
Якщо він брехатиме, його мучитимуть без упину багато днів. Якщо казатиме правду — мабуть, дійдуть висновку, що він просто обкурений хіпі, дитина заможної родини, і випустять.
Він не брехав і прагнув, аби це швидше зрозуміли.
ін не знав, скільки часу провів там, — вікон не було, світло завжди увімкнене, а єдине обличчя, яке йому вдалося побачити, — то фотографа цього місця тортур. Казарма? Поліцейський відділок? Той наказав зняти каптур, поставив фотоапарат перед його лицем так, аби ніщо не видавало, що він голий, наказав повернутися в профіль, зробив іще одне фото й вийшов, не обмінявшись і словом із ним.Навіть стук у двері не дозволяв зрозуміти розпорядок: іноді після ранкової кави сніданок подавався дуже скоро, а от на вечерю доводилося надто довго чекати. Коли йому треба було до туалету, він стукав у двері, уже надягши каптура, аж доки тим — мабуть, через матове скло — ставало ясно, чого йому треба. Іноді він пробував заговорити з типом, що супроводжував його до туалету, та без жодної реакції. Саме мовчання.
Більшу частину часу він спав. Одного дня (чи ночі?) спробував помедитувати, як колись, або сконцентруватися на чомусь високому — згадав, що Сан-Хуан де ла Круз казав про темну ніч душі, згадав, що монахи роками самотіють у печерах у пустелі або в горах Гімалаїв, — він міг би наслідувати цей приклад, використати те, що відбувалося, задля спроби перетворитися на кращу особистість. Пауло дійшов висновку, що адміністратор готелю — вони з коханою, певно, були єдиними відвідувачами — їх видав; часом він хотів повернутися й убити його, щойно звільниться, а інколи гадав, що найкращим способом послужити Господу було простити від усього серця, бо той не відав, що творить.
Та прощення — дуже складне мистецтво, і він шукав
