Хіппі - Пауло Коельо
Він справді ступав в інший світ.
арла не стала втрачати цілий вечір, сидячи на Дамі, насамперед тому, що почало дощити, а ясновидиця запевнила: очікувана людина з’явиться наступного дня, — і вирішила сходити в кіно на «Космічну одіссею 2001 року», про яку всі говорили як про шедевр, хоча її не надто цікавили науково-фантастичні фільми.Та це й справді був шедевр: він допоміг убити час, а фінал стверджував те, що вона, як уважала, знає — хоч тут не йшлося про «вважати» чи «не вважати» — це була реальність абсолютна й незаперечна: час іде по колу й завжди вертається в ту саму точку. Ми народжуємося із сімені, зростаємо, старіємо, умираємо, вертаємося в землю й знов перетворюємося на сім’я, яке, раніше чи пізніше, знов перевтілиться в іншу людину. Походячи з лютеранської родини, Карла якийсь час пофліртувала з католицизмом і в належний момент меси, на яку вчащала, промовляла всі рядки. Там були слова, що найбільше їй подобалися: «Вірую [...] у воскресіння плоті та життя вічне. Амінь».
Воскресіння плоті — вона спробувала якось поговорити про цей фрагмент з одним панотцем, питаючи про перевтілення, та священик мовив, що йдеться не про це. Вона спитала, про що ж. Відповідь — цілком ідіотська — була, що вона ще не дозріла до розуміння. Відтоді Карла почала потроху відходити від католицизму, бо помітила, що панотець так само не знав, про що говорилося в тій фразі.
— Амінь, — повторювала вона тепер, вертаючись до готелю.
Прислухалася до всього — а раптом Бог вирішив би поговорити з нею. Віддалившись від Церкви, намагалася шукати в індуїзмі, у даосизмі, у буддизмі, в африканських культах, у різновидах йоги хоч би якоїсь відповіді про сенс життя. Один поет сказав багато віків тому: «Його світло заповнює весь Усесвіт / Світоч любові запалює й оберігає Пізнання»[22].
Оскільки кохання було в її житті річчю складною — настільки, що вона завжди уникала роздумувати з цього приводу, — Карла зрештою дійшла висновку, що Пізнання було всередині її самої — утім, це й було те, що проповідували засновники цих релігій. І тепер усе, що вона бачила, нагадувало їй про Божество, і вона намагалася, щоб кожен її порух був певним способом подякувати за те, що вона живе.
Цього вистачало. Найгірше з убивств — те, що вбиває наше радіння життю.
Вона зайшла в якийсь кофі-шоп — місце, де продавалися різні типи марихуани й гашишу, — та лише замовила каву й трохи побалакала з якоюсь дівчиною, теж голландкою, що здавалася трохи збентеженою й теж пила каву. Її звали Вілма. Спочатку вони вирішили піти в «Парадізо»[23], та потім передумали, мабуть, тому, що це нікого б не здивувало, як і наркотики, що там продавалися. Цікаві туристам, та набридлі тим, хто завжди мав це під рукою.
Одного дня — одного дня у віддаленому майбутньому — уряди таки зрозуміють, що найкращий спосіб покінчити з тим, що вони називали «проблемою», — це все дозволити. Містика гашишу полягала передовсім у самій забороні, а від цього — і в пожаданні.
— Але це нікого не цікавить, — зауважила Вілма, коли Карла сказала їй, про що розмірковує. — Вони заробляють мільярди доларів на переслідуванні. Уважають себе вищими. Рятівниками суспільства й родини. Чудова політична програма — покінчити з наркотиками. Яку іншу ідею вони могли б запропонувати натомість? Ну так, покінчити з бідністю — та от ніхто в це більше не вірить.
Вони припинили розмову й задивились у свої чашки. Карла думала про фільм — «Володар перснів» — та про своє життя. Вона ніколи не зазнавала нічого справді цікавого. Народилася в пуританській родині, навчалася в лютеранській школі, знала Біблію напам’ять, утратила незайманість ще підлітком з одним голландцем, що також був незайманим, мандрувала певний час Європою, знайшла роботу, коли досягла двадцяти років (тепер їй 23); дні здавалися довгими й однаковими, навернулася до католицизму, аби тільки допекти сім’ї, вирішила піти з дому й жити сама, мала коханців, які входили й виходили з її життя з частотою від двох днів до двох місяців, вирішила, що в усьому винен Роттердам та його підйомні крани, ті попелясті вулиці й порт, що пропонував історії набагато цікавіші від тих, які вона звикла чути від друзів.
Їй було легше з іноземцями. Єдиний випадок обмеження її вже узвичаєної свободи стався, коли вона дозволила собі втратити голову від одного француза, старшого на десять років. Карла тоді переконала сама себе, що зуміє домогтися, аби те запаморочливе кохання стало взаємним, хоча чудово знала, що француз заледве цікавився сексом — цариною, у якій вона була неперевершена й надалі намагалася вдосконалюватися. За тиждень по тому француз вирушив до Парижа, і вона дійшла висновку, що не може по-справжньому збагнути роль кохання у своєму житті — і це була просто біда, адже всі, кого вона знала, починали, раніше чи пізніше, говорити про важливість того, щоб вийти заміж, мати дітей, куховарити, мати з ким подивитися телевізор, сходити до театру, подорожувати світом, приносити маленькі дарунки, вертаючись додому, завагітніти, дбати про дітей, удавати, що не помічаєш маленьких зрад чоловіка чи дружини, казати, що в дітях єдиний сенс життя, перейматися тим, що в них буде на вечерю, ким вони стануть у майбутньому, як їм ведеться в школі, на роботі, у житті.
Так вони продовжували ще на скількись там років відчуття твоєї потрібності на цій землі, аж доки, зрештою, усі роз’їжджалися, дім порожнів і єдиною річчю, яка насправді мала значення, був недільний обід — родина у зборі, завжди вдаючи, що все добре, що немає заздрощів чи суперництва між усіма, тоді як тишком-нишком дошкулялось одне одному, адже «я заробляю більше від тебе», «моя жінка має диплом архітектора», «ми щойно купили такий будинок — не повірите» і в тому ж дусі.
Двома роками раніше вона вирішила, що вже немає сенсу далі жити в стані абсолютної свободи. Почала подумувати про смерть, погралася з ідеєю вступити до монастиря, навіть приїхала до босих кармеліток, які жили без жодного контакту з миром. Сказала, що хрещена, відкрила для себе Христа й хотіла бути його нареченою до кінця днів своїх. Мати-абатиса
