Хіппі - Пауло Коельо
— Хочеш їсти?
Сприйнявши це як запрошення, Пауло здивувався й зрадів. Він не міг зрозуміти, як така гарна дівчина запрошувала його пообідати — перші години в Амстердамі розпочалися дуже добре.
Він такого й не планував, а коли речі стаються без планування або сподівання, то виявляються приємнішими й кориснішими — розмова з незнайомкою, без жодного натяку на романтичний зв’язок, відбувалася якнайприродніше.
Чи була вона самотня? Скільки часу могла йому приділити? Що треба було зробити йому, аби втримати її біля себе?
Нічого. Низка ідіотських запитань зникла з простору, і він, навіть поївши нещодавно, готовий був іти обідати з нею. Лише сподівався, що вона обере не надто дорогий ресторан: його грошам треба було протриматися ще рік, до дати зворотного квитка.
Мандрівниче, ти відволікся; заспокойся.
Бо не кожен із тих, хто покликаний, буде ще й обраний.
Не кожна людина, що спить з усмішкою на устах,
Побачить те, що ти тепер бачиш.
Звичайно, ми маємо ділитися. Навіть коли цю інформацію всі вже знають, важливо не дозволити собі бути захопленим егоїстичною думкою дійти самому до кінця мандрівки. Хто робить таке — відкриває рай порожній, без жодної особливої принади, і невдовзі помиратиме від нудьги.
Ми не можемо захопити промені, що освітлюють шлях, і понести із собою.
Якщо ж учинимо так, то наповнимо наші заплічники ліхтарями. Але навіть з усім світлом, що несемо, не зможемо розраховувати на добру компанію. То навіщо це?
Але важко було заспокоїтися — слід запам’ятати все навколо себе. Революцію без зброї, шлях широкий без паспортного контролю й небезпечних поворотів. Світ, який раптом став молодим, незалежно від віку людей та їхніх переконань, релігійних і політичних. Сонце зійшло ніби провістити, що Ренесанс повертається, міняючи звичаї та вбрання всього світу — і одного прекрасного дня, у дуже близькому майбутньому, люди вже залежатимуть не від поглядів інших, а тільки від власного способу бачити життя.
Люди, вдягнені в жовте, танцюють і співають на вулиці, убрання всіх кольорів, дівчина роздає троянди кожному стрічному, усі усміхнені — так, завтра буде краще, попри те, що відбувалось у Латинській Америці та інших країнах. Завтра буде краще хоча б тому, що інакше не може бути: неможливо вернутися в минуле й знову дозволити моралізаторству, лицемірству та брехні захопити дні й ночі тих, хто крокує по цій землі. Він пригадував свої благання в потягу й тисячі критичних зауважень, які постійно чув від усіх — знайомих та незнайомих. Пригадував страждання своїх батьків і хотів у ту мить зателефонувати додому, щоб сказати:
Не переймайтеся, я задоволений, і невдовзі ви таки зрозумієте, що я народився не для того, аби вступити до університету, здобути диплом і влаштуватися на роботу. Я народився, щоб бути вільним, і можу отаке пережити: завжди матиму що робити, завжди знайду спосіб заробити грошей, завжди зможу оженитися і створити сім’ю, але теперішній момент — інший, це час шукати, бути лише в теперішньому, тут і тепер, з радістю дітей, яким Ісус призначив царство небесне. Якби було необхідно працювати, як селянин, я зробив би це без найменшої проблеми, тому що це дозволило б мені бути в контакті з землею, сонцем та дощем. Якби одного дня слід було зачинитися в кабінеті, я так само зробив би це без найменшої проблеми, тому що мав би поряд інших людей, з якими об’єднався б і зрозумів, як це добре — всістися довкола стола й розмовляти, молитися, сміятися й митися щовечора після цієї постійно повторюваної роботи. Якби було необхідно лишитися на самоті, я залишився б, якби відчув пристрасть і вирішив одружитися, то одружився б, бо впевнений, що моя жінка, кохання всього життя, прийняла б мою радість як найбільше благословення, яке чоловік може дати жінці.
Дівчина поряд зупинилася, купила квіти й, замість віднести їх куди-небудь, зробила два вінки й одягнула собі та йому. І це не було кумедно — це спосіб відсвяткувати маленькі життєві перемоги, як тисячоліття тому греки уславлювали своїх героїв: замість золота — лаврові вінки. Ті могли зів’янути й зникнути, але не були важкими й не потребували постійної охорони, як-то з коронами королів і королев. Багато перехожих мали такі прикраси на головах, що робило все навкруги прекраснішим.
Люди грали на дерев’яних флейтах, скрипках, гітарах, цитрах — ішли прочани, дзвінкі й перемішані, але вони природно гармоніювали з тією вулицею, незабрукованою, як і більшість вулиць міста: заповненою велосипедами, де час котився то повільніше, то швидше. Пауло боявся, що швидкість зрештою переможе і сон одразу ж скінчиться.
Тому що він перебував не на вулиці — він перебував уві сні, де всі персонажі були з плоті й кісток, розмовляли різними мовами, поглядали на жінку поруч із ним і всміхалися її красі, вона кивала у відповідь, а він відчував краплю ревнощів, які незабаром перетворилися на гордість за те, що вона обрала його як супроводжувача.
Різні люди пропонували ладан, браслети, барвисті піджаки, пошиті, можливо, у Перу або в Болівії, і йому хотілося купити все, тому що ці люди відповідали усмішками, не ображалися й не наполягали в разі відмови, як лавочники. І та можлива покупка, мабуть, означала б для них іще одну ніч, іще один день у раю — хоча він розумів, що всі, абсолютно всі знали, як виживати в цьому світі. Пауло треба було заощаджувати й теж спробувати знайти спосіб жити в цьому місті аж до моменту, коли його авіаквиток у сумці на поясі під штанами почне нагадувати про себе й про те, що вже час виходити зі сну й вертатися до дійсності.
Дійсності, яка навіть з’являлася вряди-годи
