Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська
Миріна уклала спілку з фараоном (він оголошував себе сином Ізіди) і без перешкод з його боку повела свою армію через Єгипет до Аравії, після чого вторглася до Сирії.
То були часи великого сум’яття, що настали після падіння імперії Саргона, і жодне місто не знало, хто в ньому володарює. У якомусь порту амазонки захопили кораблі та попливли до Малої Азії, натомість лівійці висадилися аж на Криті.
У місці, до якого причалив корабель, жриці Місяця збудували перше в Малій Азії місто. Миріна назвала його — на честь полеглої в битві проти горгон подруги — Приєною. Хоча пізніше запевняли, що першим містом був Ефес, бо там амазонки встановили прадавню статую Великої Богині, привезену з Лівії, і оздобили її намистом із фініків.
Просуваючись вздовж узбережжя Середземного моря, Миріна заснувала також міста Кіма та Пітана, нарікаючи їх іменами своїх войовниць. Коли більшість амазонок вже поселилася у новозбудованих городах, Миріна попливла ще на Егейське море. На острові Лесбос окреслила священне коло міста; назвала його Митіленою на честь своєї сестри і товаришки усіх походів.
Потім уподобала собі маленький острівець Лемнос, де вирішила осісти. Збудоване там місто з часом назвали Миріною[11].
Однак велике море, всіяне ще незаселеними островами, спокушало її розпочинати все нові експедиції. Можливо, вважала, що повинна на кожному острові збудувати олтар чи принаймні залишити знак, щоб оборонити від порожнечі людей, які там замешкають.
Під час останньої виправи Миріна опинилася поблизу Фракії. Вночі зірвалася буря, здавалося, що корабель із добрих соснових колод затоне, але Велика Богиня врятувала свою верховну жрицю і довела її до узбережжя. Безлюдний острів Миріна назвала Самофракією і встановила там містерії на честь Матері Богів та Людей, згідно з побаченим нею видінням.
«… Не можна легковажно і по-блюзнірському втаємничувати у містерії нікого, кого не вибере сама Богиня, — проголошувала Миріна. — Вона тримає в руках своїх ключі Підземелля і Брам Спасіння. Той, хто віддається їй на службу, немов переживає добровільну смерть і отримує життя з її рук, як ласку. Своїх вибранців до нового життя вона воскрешає і на нові дороги скеровує».
Імперія, збудована Миріною на узбережжі Малої Азії та островах Егейського моря, була останнім витвором амазонок. Золотий вік їхнього владарювання добігав кінця.
Їхня агонія тривала ще тисячу років.
Через віки, коли від амазонок не зосталося навіть сліду, сперечалися, які міста у Малій Азії заснували лівійські амазонки, а які — амазонки із Препонтиди. Але, хоча час не одне стер з пам’яті, в Трої поклонялися Легконогій Миріні, а імена інших стали іменами богинь-покровительок міст.
* * *
Через дві тисячі років після того, як Миріна установила містерії на Самофракії на честь Богині у потрійній подобі, жриці з білими як місячний диск обличчями ще відправляли свої обряди при танцях корибантів та музиці флейт. Так ревно дотримувались приписів Засновниці, що ніхто з тих, які були ініційовані, не зрадив довірених йому таємниць.
Тацит написав, що сам Германік Цезар «намагався познайомитися з містеріями Самофракії, але його відігнали зустрічні північні вітри». Отож поплив до Трої.
Видно, Велика Богиня не бажала, щоб спрофанував її святиню.
Однак об’явилась поетові. Побачив він Богиню у повному сяйві її надземної постаті і передав нам її слова, вірно записані на папірусі тонкою очеретинкою, щоб вістка від неї залишилась, коли переміняться часи і настане Вік Заліза.
«…— я мати природи, повелителька всіх стихій, первісне породження віків, найвища серед божеств, володарка тіней померлих людей, перша з-поміж небожителів, втілення богів і богинь в одній постаті: помахом руки я керую променистим небосхилом, цілющими подувами моря, похмурою тишею підземного царства. Весь світ мене поважає як єдине божество під різними постатями, під різними назвами, у вигляді різних обрядів. Там фрігійці, первістки людства, називають мене Пессінунтською матір'ю богів, тут одвічні жителі Аттіки — Мінервою Кекропічною, далекі кіпріоти, омиті морем, — Пафоською Венерою, крітські лучники — Діаною Діктинською, тримовні сіцілійці — Стігійською Прозерпіною, елевсінці — Церерою, стародавньою богинею, одні — Юноною, інші — Беллоною, ці — Гекатою, ті — Рамнузією, а ефіопи, яких осявають перші промені вранішнього сонця, арійці і уславлені давньою вченістю єгиптяни вшановують мене належними обрядами і під справжнім іменем царської Ізіди[12]».
Мітреум…Ким були ті люди, що з’явилися над рікою Оронтом із возами та родинами і заснували тут свої поселення? Прибули з півночі, з боку гір, пізніше названих Кавказом. Посуха випалила степи, де вони кочували зі своїми стадами, і змусила їх до мандрівки. Коли стали над Рікою, сонце сідало. Кедровий ліс синів на тлі пурпурового неба, а на воді відбивалися танці фламінго. Але прибульці не дивилися на птахів, лише, мружачи почервонілі од пилу очі, жадібним поглядом пожирали родючу рівнину; на ній темніли вологі пасовища, сходило блідо-зелене збіжжя та рожевіли кущі мигдалю. Потім перевели погляд на криті очеретом хатки і стояли так, вдивляючись, доки не споночіло.
Перед ними лежало невелике торгове селище, швидше навіть пристанок між великими містами: Каркемішем та Хараном на півночі, Уруком та Еріду на півдні. Мешканці торгували кедровим деревом, барвистими тканинами; ткалі позначали їх глиняними печатками з витиснутими на них зображеннями комахи, рослини чи птаха.
Мешканці Алалаху — так звався той пристанок — не помітили кочівників, що притаїлися в очеретах, — і спокійно полягали спати. Коли б сторожа селища була пильнішою, то вражено помітила б, що, коли вітер гойдає очеретами, серед них стирчать нерухомі кінці списів, але ще більше вразилися б, довідавшись, що за першою хвилею кочівників йде ще одна і ще одна, наче всі мешканці Кавказу покинули землю своїх предків і рушили шукати нових осель.
Вночі кочівники ринули на сплячих, одних повбивали, інших пов’язали, щоб продати в неволю, — і заволоділи селищем над Рікою.
Потім взялися будувати глинобитні хатки, а
