Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська

— Ти, мабуть, здогадуєшся, хто я, — мовила жінка.

— Ти промовляєш, як цариця. Ти й справді є нею? — відповів він.

— Я верховна жриця богині Кохання. Якщо ти хочеш панувати над Алалахом, мусиш принести їй жертву.

— Насправді я поклонник Матері-Землі Ясасараме та її божественного сина, але, якщо йдеться про богиню Кохання, то я завжди готовий їй служити, — відповів Ярим Лім.

Цариця завела його до притулку Покровительки Міста Алалаху, де він запалив кадило. Було вже пізно, коли удвох сіли до вечері. Решту ночі Ярим Лім провів із царицею в ложі, оздобленому слоновою кісткою, одним із трьох, які вона привезла у посазі.

У мить, коли вступав до ложа цариці, здалося йому, наче разом із нею бере у володіння місто Алалах. То був майже сакральний акт, як тоді, коли Ірбітіга єднався з Матір’ю-Землею, сином і коханцем якої був.

Довідавшись, що Ярим Лім почав своє правління в Алалаху тим, що ліг у ліжко цариці, цар Аббан розгнівався. Вислав до сина гінця з наказом, щоб негайно з нею розлучився. Той сам гонець привіз йому відповідь, теж на табличці:

«Цариця Алалаху вітає Аббана, царя Алеппо. Ярим Лім почувається добре. Молодий владар мусить мати поруч себе досвідчену царицю. Нехай боги Амурру мають тебе у своїй опіці».

Отримавши листа від невістки, Аббан довго пирхав у бороду, попиваючи вино, а потім, висапавшись, прикликав великого ловчого і зарядив полювання на слонів. Це були його останні лови. Щойно повернувшись до Алеппо, помер. Ярим Лім став царем об’єднаної держави зі столицею в Алалаху.

Новий володар одразу ж взявся будувати потужну цитадель, де мала б стояти його гуритська гвардія. Цитадель була споруджена на підвищенні, уся з цегли, обведена мурами. Вхідна брама вела до вузького дворища, з обох сторін замкнутого високими вартівнями, що закінчувались зубчатими бланками; з-за них лучники могли прицільно стріляти у нападників, якби так брама була здобута. То була цитадель у зовсім новому стилі, на взірець твердині в Арцаві[17] та імперії гетитів. Давній палац знесли. Мешканці Алалаху дивувалися, як легко він розкришився. Либонь, оддавна змуршавів і лише чекав, щоб розсипатись. Стара святиня теж розсипалась. Ярим Лім взявся споруджувати новий притулок; але поставив у ньому два олтарі: один жіночий для Покровительки Міста Алалах, інший, чоловічий, для Ірбітігі, Владики Вод і Землі. Але люди осудливо шепотілися, що Ярим Лім, як і його мати, царівна Арцави, поклонявся лувійським богам, і що жіночий олтар був призначений зовсім не для Господині Алалаху, а для Матері-Землі, яка тілесно спілкувалася зі своїм сином Ірбітігою! Наче цього мало, розійшовся поголос, що зі старої святині раптом щезло чотири служники і невідомо, що з ними трапилось.

Цариця, занепокоєна міськими плітками, повторила їх Ярим Лімові, сподіваючись, що він заперечить.

— Скільки слуг ти мала? — спитав той.

— Сорок.

— Полічи, скільки їх тепер.

На подив цариці, виявилося, що жодного не брак.

— То це неправда, що з притулку Богині викрадено чотирьох людей?

— Правда. Але не з-поміж слуг святині. Аммітаку виявив, що було їх на чотирьох забагато. І жодного з цих чотирьох ніхто зі служників не знав. Вони виявилися шпигунами царя Вавілону.

— І що з ними сталося?

— Вони тут, поблизу.

— Де поблизу?

— Отут, під ногами, — тупнув об підлогу. — Були принесені в жертву та поховані у базальтовій коморі у підмурках палацу.

— Ти наказав поховати їх живцем? — вражено скрикнула вона.

— Вони були вбиті згідно з аморейським обрядом і принесені в жертву замість нашого первородного. Невже ти воліла б, щоб це був наш син, якого ти носиш у своєму лоні?

— Але вже давно у жертву приносять первородного невільниці! Невже ти думав, що ми, як темні пастухи, ховаємо у підмурках первістків зі власних дітей?

Коли прийшов на світ син і наступник Ярим Ліма, вхід до базальтової печери був щільно замурований. [Лише у 1954 році розкопали комору з чотирма жертвами, принесеними Ярим Лімом, кожна з головою, поверненою в іншу сторону світу.] Тепер з наказу Ярим Ліма ремісники на білих стінах палацу, обведених блакитними крайками, малювали святого Бика, цілий ряд биків, що зображали силу, яка запліднює Матір-Землю, а навпроти зелені та жовті, ледь похилені на вітрі трави.

Новий палац самим своїм виглядом показував настання нового порядку. Будівля складалася з двох частин, відділених замкненим дворищем. Перша частина була центром влади, друга — царським житлом; туди можна було дістатися лише крізь залу для аудієнцій, яку охороняла подвійна сторожа. Пізніше добудовано ще вартівню.

Досі ніхто у Месопотамії не збудував такого палацу і не наказав малювати на стінах колихання трав. Але досі жоден месопотамський цар не мав блакитних очей, голеного обличчя і коротко стриженого ясного волосся. Це все було чужим, отож — ненависним, як чужими і ненависними були варвари з гір, що кілька століть тому ввірвалися на кінних колісницях до Дворіччя і осіли на родючих рівнинах. А хоча за ці кілька століть їхні обличчя потемніли, все ж князі та вожді зберегли спільну зі своїми побратимами з півночі мову і все ще мали блакитні холодні очі. Ще кількома тисячоліттями пізніше блакитні очі викликали у мешканців давньої Месопотамії відчуття чужості та загрози.

Аристократичні аморейські родини, відсунуті Ярим Лімом від влади, з ностальгією згадували старого царя Алалаху і його ветхий жовтий палац, де роїлося від цимбалісток, танцівниць, астрологів і торгівців пахучою олійкою, а який поступово ставав легендою. Навіть командира єгипетського гарнізону згадували зворушено.

Попри достаток і багатство, між пануючою династією і населенням творилася сфера відчуження, що дихала холодом.

З висоти цитаделі, яка панувала над містом і тримала на відстані стріли найближчу частину дороги, що вела з Алеппо через Алалах до Угаріту, здалека помітили — наближається дивна постать: чоловік верхи на левові.

Не тільки командир варти, а й звичайний стражник знав, які правила слід застосувати щодо самотнього чужинця, який хоче увійти до міста. А також які заходи безпеки вжити стосовно лева. Але що робити, якщо перед міською брамою з’явиться чоловік на левові, вочевидь, заміряючи в’їхати до міста, — цього не знали ні командир, ні вартовий.

На щастя, існував Аммітаку, комендант міста і права рука Ярим Ліма. Коли задиханий вартовий,