Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська

— Я прагну вигляду твого. Забудь батьківський дім та свій народ. Замість батьків своїх матимеш синів од мене. Зробиш їх князями Землі, — а тоді подав їй руку та ввів до старовинного палацу.

Однак минали літа, а обітниця, дана на східцях тераси, не здійснилася. Царська пара не мала потомства. Цар усе частіше брав до ложа танцівниць і музиканток, а маленька царівна Марі з усе більшим запалом сповняла обов’язки верховної жриці Владарки Міста Алалаху.

Мляво і спокійно пливло життя і здавалося, що ніякі зміни місту не загрожують, аж тут однієї ночі під міськими мурами з’явився самотній вершник і застукав у браму. То був Зімрілім, царевич Марі. Вже те, що приїхав сам, вночі, без попередження і верхи, наче варвар із Гір, було неабияким потрясінням. Але якби уся пригода цим закінчилась! На жаль, це було лише передвістям жахливих новин, які він приніс.

Цар Ассирії напав на Марі, пройшов по головах оборонців мурів. Штурмові відділи вдерлися у палац, розчинили двері та вікна. Всюди лежали поранені і стоси мертвих. Нога спотикалася об трупи.

Зімрілім зумів вислизнути бічним входом і сісти на коня (конюх-гурит, всупереч батьківському наказу, навчив його їздити верхи) і мчав удень та вночі, доки не дістався до сестри. Не знав, що трапилось із батьком та рідними.

Невдовзі втікачі принесли дальші відомості, а потім новини попливли одні за одними, всі такі, що кров стигла в жилах.

…Цар Марі був убитий на східцях палацу.

.. Царських дочок зі зв’язаними руками ассирійські вояки через дворище волокли до помешкання Шамші Адада. Синів узяли як заручників. Арамейські купці гадали, що принаймні їхньому життю нічого не загрожує. Але помилялися.

[Збереглася табличка, яку Шамші Адад вислав наступнику престолу з інструкцією стосовно синів царя Марі:

«…Оскільки до перемир’я не дійде, стратиш їх тієї ж ночі. При цьому жодних поховальних церемоній. Забрати у них оздоби та шати, гроші та золото. Жон відішли мені. Музиканток залиш собі… Цю табличку висилаю до тебе у місяці Тірум п’ятнадцятого дня ввечері».]

Незабаром ассирійська армія рушила на північ. Каркеміш і Харан, Алеппо і Алалах мусили заплатити Шамші Ададу величезну контрибуцію. Ассирійські вояки стали залогою у портах Середземного моря, де вперше залунали срібні ассирійські труби та замайоріли плюмажі зі страусиного пір’я, прикріплені до шоломів ассирійських офіцерів.

Зімрілім, нікого не попередивши, однієї ночі покинув палац сестри і від’їхав невідомо куди. Пізніше почали доходити неясні звістки, наче він сховався серед бедуїнів і приручав пустельних левів.

Падіння Марі позбавило Алалах єдиного союзника.

Аббан, цар Алеппо, сконцентрував війська на кордоні свого царства і зажадав, щоб Алалах розчинив брами.

Місто, розорене ассирійською контрибуцією, без зброї, яку конфіскував, відходячи, єгипетський гарнізон, відрізане від портів, захищали тільки старі крихкі мури, що пам’ятали часи Саргона і готові були розсипатися від самого звуку труб і тупоту гуритської кінноти.

— Мусимо тікати звідси, — сказав цар дружині.

— Я залишуся, — відповіла маленька царівна Марі.

— Як се? Не хочеш мене супроводжувати?

— Не хочу.

Цар на мить завмер від здивування.

— Я повинен від’їхати сам?

— Можеш забрати своїх наложниць.

— Ти добре знаєш, що мені йшлося лише про потомка, не про розваги у ставку. (Любив випускати невільниць до палацового ставу і ловив їх сіттю.)

— Я мусила дати тобі потомка, хоча б від єгиптянина. Але була тобі вірною, хоча ти годився мені в діди.

— Мої стегна були молодими.

— Але твоя зіпсована кров не могла запліднити жодної жінки.

— То що ж мені робити?

— Мій батько не покинув Марі.

— І загинув. Мій обов’язок — шукати допомоги.

— То йди і шукай. Не гай часу на розмови. Через годину-дві, у всякому разі, до ночі сюди ввійде військо царя Аббана.

— Ти мене кидаєш, як розбиту посудину. Я боюсь.

Були то останні слова, які сказав. А коли цариця промовчала, закутався у плащ бедуїна і — тремтячий, старий, із напахченою бородою, — покинув царський палац. Казали, що йому вдалося дістатися порту і сісти на критський корабель, що відвіз його до Кноссу.

До ночі війська Аббана увійшли в Алалах. Їх вів син царя Ямхаду, Ярим Лім.

Стародавній палац із брудно-жовтої цегли, опертий на тяжкі колони, з шумерськими склепіннями та малими віконними отворами, у блиску вечірнього сонця видавався більше схожим на якусь покинуту пустинну твердиню, аніж на царську оселю.

Ярим Лім зійшов із коня, зі спритністю й певністю завойовника та молодого героя проминув колони перистилю і вийшов на дворище всередині приміщення палацу. Росли тут самшит, мирт і алое, серед зелені гуляли пави. До кожного крила палацу вів окремий вхід і перед кожним уже стояла гуритська варта. Вірний Аммітаку, радник царя Аббана, охороняв безпеку Ярим Ліма і в цю мить його вояки саме перешукували палац, кімната за кімнатою.

Ярим Лім головним входом увійшов до тронної зали і затримався посередині, цікаво розглядаючись. Панували тут напівтемрява і приємна прохолода.

Стояв із рукою, спертою на бронзовому мечі, у липкій від поту лляній туніці, ще не остиглий від спеки дня і куряви подоланої дороги, звуку труб та гуркоту наступу, коли зненацька відчув на собі чийсь погляд, — наче дотик кінчиком списа.

Здригнувся.

Навпроти нього стояла закутана у серпанки примара, від якої пахло миррою, алое та касією. Не відомо, як вона пробралася до зали, уникнувши уваги Аммітаку та варти.

Тимчасом примара у п’янкій смузі ароматів йшла до нього, а тоді раптово скинула серпанок.

То була жінка.

Обличчя мала дуже темне, очі глибокі як безодня, підчорнені сурмою, ніс із горбиком, а ротик маленький, наче пуп’янок троянди. На голові здіймалася неймовірно висока зачіска чи перука з дрібненьких червоних кучериків, оздоблена тіарою. В руках жінка тримала алебастрову жертовну посудину.

Мовчала, міряючи Ярим Ліма грізним поглядом, що за інших обставин викликав би тривогу, богобійний ляк чи — щонайменше — боязнь, але Ярим Ліма все це лише зацікавило, як усяке загадкове явище.

З легким, майже непомітним усміхом зробив крок уперед.

[Збереглася бронзова маска Ярим Ліма, виконана невідомим майстром. Маска представляє молоде гладеньке обличчя з великими очима, що дивляться з-під зрослих брів, з прямим, радше коротким носом і виголеними губами, на яких грає легенька усмішка чи то розваги, чи то іронії. Це обличчя не схоже на одутлі обличчя шумерів чи