Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська

— Чоловік на левові, кажеш? А як він виглядає?

— Чорний, з кучерявим чорним волоссям і чорними очима.

— І ніс має такий, — тут Аммітаку рухом руки нарисував у повітрі яструбиний ніс, — як наша цариця?

— Певне, що так. Як вони всі.

— Це, напевно, Зімрілім, брат цариці.

Аммітаку заклопотано почухав потилицю, а потім особисто рушив до вартівні. Не помилився. Це справді був Зімрілім, відомий зі своїх дивацтв. Комендант міста з висоти вежі розпочав із ним розмову, що зробити з левом, бо Зімрілім не хотів із ним розлучитися. Ледве вдалося його умовити, щоб завів лева до клітки і пішки пішов до палацу.

Кліток у Алалаху не бракло. Тримали в них пантер, леопардів, а передусім павіанів та ще інколи карликів, — товар, який найчастіше посилали фараони взамін за кедрове дерево та фіолетовий і червоний пурпур.

Зімрілім приїхав до сестри, а радше до її мужа, просити допомоги у поверненні собі престолу Марі. Добре вибрав, бо у той час Ярим Лім вважався наймогутнішим володарем Месопотамії.

— Ти збираєшся здобути Марі, в’їжджаючи до столиці на левові? — спитав Ярим Лім.

Не тільки. Зімрілім прибував просто з Вавілону, з таємної зустрічі із Хаммурапі, — цей останній обіцяв йому допомогу проти ассирійського намісника Марі.

— Не можна вірити цьому нікчемному вавілонянину! — скрикнув Ярим Лім.

— Можна вірити цьому нікчемному вавілонянину, — втрутилась цариця, — бо ослаблення Ашшуру в його інтересах і навіть необхідне, якщо він хоче втриматись на престолі.

Ярим Лім вражено глянув на царицю. Ніколи не міг передбачити, коли вона виступить як верховна жриця, відповідальна за справи культу, а коли — як цариця, що знає не лише події, а й таємні пов’язання у аморейській федерації. Але тепер промовила не від імені цариці Ямхаду чи жриці Богині, а як принцеса Марі, — це проявило ще одну, досі невідому, а, можливо, найважливішу і найглибше приховану частину її натури.

Хаммурапі не підвів покладених на нього надій. І все-таки Ярим Лім мав рацію, — не можна було вірити цареві Вавілону. Але це проявилося тридцятьма роками пізніше.

За допомогою Вавілону та Ямхаду, Зімрілім повернувся до Марі та одразу ж взявся за будову найгарнішого палацу Месопотамії[18]. Його називали «Домом Підмурку Неба і Землі», «Домом Семи Провідників» і «Домом Плодів». Складався з трьохсот кімнат, незліченних терас і двориків, на яких били водограї та стрибали мавпи[19].

Тридцять років тривало панування Зімріліма[20], за весь цей час він видав лише одне розпорядження — заборону вбивати левів. Але леви не могли йому допомогти, коли одного дня під мурами Марі стали вавілонські війська та почали розбивати їх таранами.

«Я Хаммурапі, могутній цар, цар світу. Чого з найдавніших часів жоден цар не збудував для свого Бога, те я зробив з великою честю для мого Пана і Бога Сонця[21]», — написав Хаммурапі на кам’яній плиті. Бог Хаммурапі звався Мардуком. Багато століть тому, — а, може, зовсім недавно, — Мардук переміг Тіамат, жіночність солоних вод, стихію моря, вавілоняни представляли Тіамат у подобі дракона, з тіарою на голові. Тіамат лежала біля ніг Мардука[22].

Загони переможного Мардука сплюндрували палац у Марі та підклали вогонь, який дощенту його знищив. На палацовому дворищі лежала статуя Великої Богині з розтрощеною головою та відрубаною кам’яною рукою, з квіткою в другій руці.

[Її розкопали кількома тисячоліттями пізніше, присипану шаром піску, принесеного вітрами пустині. Богиня без жодного визнавця, з кам’яним усміхом на розбитому обличчі, німий свідок забутих подій.]

Зруйнувавши місто і захопивши полонених, вавілонська піхота помарширувала у напрямку Ассирії і дісталася кордонів держави Мітанні. Тут Хаммурапі зупинився. Точніше, його затримала знаменита кіннота гуритів та їхніх побратимів, каситів. Хаммурапі відчув, що вже старий, і повернувся до Вавілону, щоб присвятити решту життя складанню справедливих законів.

«Якщо на дружину великої людини було вказано пальцем через іншого чоловіка, але вона не була схоплена у ліжку з іншим чоловіком, то вона повинна сама втопитися в ріці, щоб врятувати добре ім’я свого мужа», — звучить один із наказів кодексу, викарбуваного на кам’яній плиті