Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська
То були горщики, зовсім не схожі на тубільні. Жінки з-за Кавказьких гір ліпили горщики вручну і покривали фарбою у двох кольорах — чорною та червоною, — малюючи на них оздоби, одні звичайні, інші застережені для літургійних обрядів. З часом пішло в забуття, які знаки були святковими, а які буденними, і, коли в Алалаху правили амореї, а пізніше мітаннійці, до могил гетитських[13] царів усе ще клали — окрім золота і срібла, — вотивні жертви у червоно-чорних горщиках, що їх від прадавніх часів випалювали предки гетитів, які прийшли із Кавказу та осіли над рікою Оронтом, вважаючи, що залишаться там назавжди.
Але не залишились.
Кількома століттями пізніше на них вдарило войовниче плем’я амореїв, Розбійників Пустелі; окрім грабунку, вони займалися обробкою бронзи. Відколи осіли над Рікою, неохоче зізнавалися у розбійничому минулому, — казали лишень, що належать до племені, спорідненого з арамейськими пастухами, які все ще кочували та мандрували в пошуках Землі Обітованої.
Під натиском переможних амореїв кавказькі поселенці розпорошилися хто куди: частина помандрувала на південь, частина заховалася у навколишніх селах, а найвойовничіші рушили на північ, у бік гір Амману. Шлях їхній був дуже довгим, а мандрівка тривалою. По дорозі билися і вступали в союзи, потім зустріли побратимів, сполучили з ними свої сили і разом продиралися на північ, в тому напрямку, де кілька тисячоліть тому здіймалося Місто-Вулик. Там змішалися з прадавніми мешканцями Хатті і заснували Велике Царство.
В Алалаху розпочалася нова ера. Амореї збудували тут місто.
То було справжнє місто: з цегляними будинками, обнесене мурами. Простояло дві тисячі років, а це довге життя для міста, навіть якщо воно розміщене на родючій рівнині, над судноплавною рікою, з пристанню біля устя.
Насамперед амореї звели святиню для Великої Богині. Щоправда, це була вже не та Велика Богиня, якій поклонялися перед Потопом, а Покровителька міста Алалаху. Впродовж двох тисячоліть на фундаментах першого притулку постало п’ятнадцять чергових святинь, але жоден із владарів Алалаху не відступився від місця, де було обведене священне коло і де на олтарі, збудованому з каменю, який привезли із далеких гір, вперше було запалене кадило.
Невдовзі у межах міста почали виростати кузні, а в них обробляли мідь, привезену купцями із Дильмуну. Адже колишні розбійники чудово знали торгові шляхи та вміло приваблювали до свого міста купецькі каравани. Доки чоловіки займалися обробкою бронзи, жінки взялися за ліплення горщиків та оздоблення їх майстерно намальованими фігурками звірів. То був знаменитий ямхадський посуд, тоненький, наче яєчна шкарлупа, жаданий не лише на месопотамських, але й на індійських ринках. Та найбільшим джерелом багатств міста були не бронзові вироби чи мальовані горщики, а кедрове дерево, яке продавали до Єгипту.
Добре велося в Алалаху колишнім Розбійникам Пустині, тому їхній достаток почав викликати заздрісні погляди сусідніх міст, спокушаючи їх до спроб завоювання. Особливо ж намагалися прилучити до свого царства місто над Оронтом царі Ямхаду зі столицею в Алеппо.
Досі Алалах не мав царя. Місто належало Богині, а правила в ньому верховна жриця.
Але небезпека прийшла із зовсім іншого боку, не зі сходу, з Алеппо, а з півдня, від царя Аккаду.
Новини, як зазвичай, привезли купці, і це були тривожні новини.
Якийсь Саргон, колишній підчаший з міста Кіш, заволодів містом та почав формувати армію. Приймав кожного, хто зголошувався, бо й сам, як охоче розповідав, походив з низького стану: мати його була корчмаркою в Ашшурані, а батько — переїзним достойником, що підкріплявся в неї у корчмі. Довідавшись, що корчмарка сподівається від нього дитини, наполіг, щоб вона її позбулася. Корчмарка, боячись за життя своє і дитини, вдалася до певної рибалихи, там народила сина, вклала його до кошика разом із клинописною табличкою (ведучи рахунки, була письменною) і пустила на Ріку. Кошик з дитиною виловив Аккі, наглядач за каналами. Виховав хлопця як сина і навчив садівничого мистецтва. Пізніше хлопець опинився при дворі намісника Кішу. Начебто не випадково.
А тепер Саргон рушив зі своєю армією завойовувати світ[14]. Столиці старого Шумеру одна за одною падали під ударами його колісниць. Цар[15] Уруку, святого міста Інанни,
