Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська

— Тут ми збудуємо місто, — сказала Інанна.

Багато пір року корчували ліс, аж доки очистили поле для будування.

Мешкали в хатах із очерету. Доки одні рубали кедри, інші пасли череди, інші полювали, а ще інші почали обробляти землю.

Врешті поле під будову міста було готовим.

— Що збудуємо насамперед? — спитали Інанну.

— Притулок Великої Богині з кедрового дерева, а під фундаментом поховаємо скелет лева, на пам’ять про першого лева, зустрінутого в дорозі, та леопарда, першого леопарда, запольованого у кедровому лісі.

Притулок мав складатися з багатьох ярусів, накладених один поверх одного, кожен менший за попередній, з кімнатою Великої Богині на вершині.

— Чому ти наказуєш людям зводити притулок, високий наче гора? — спитав Лев. — Однаково не побачиш звідси Міста-Вулика.

— Справді, Міста-Вулика не побачу. Але побачу, що діється в околиці.

В околиці, за кілька днів дороги від очеретяних хат над Євфратом, лежало Еріду, найстаріше місто світу. Якось прибули купці з Еріду, а, побачивши притулок і мури довкола міста, спитали:

— Хто зумів це створити?

— Інанна, наша цариця.

— Заведіть нас до неї.

Ставши перед нею, спитали:

— Як зветься це місто?

— Урук. Бо таке ім’я носив Священний Цар, що століття тому прибув до Міста-Вулика.

— Ти назвала місто іменем принца з-над ріки Пуррату, будь благословенна у Дворіччі.

— З якими намірами ви прибули до нас?

— Ми прибули міняти товари.

— Що ви принесли з собою?

Отож купці з Еріду розпакували свої в’юки, а мали в них товари з далеких країв: кадило, що палиться на олтарях у притулку Небесної Голубки в Еріду та у святині Ізіди над Нілом, намиста з амазоніту, добутого в горах Індії, ляпіс-лазурит та мідь.

— Ах, то оце мідь, про неї Зеленоокий Атлант розповідав моїй пра-пра-предкині Куріпці у Місті-Вулику. Але ніхто не міг уявити собі, як виглядає мідь.

Потім показала купцям свої товари. Глечики, розмальовані гарними узорами, в’язки шкур диких тварин та кедрові скрині, повні глиняних конусів, кожен із них закінчувався кольоровою квіткою.

Купці зацікавилися гвіздками із випаленої глини.

— Нащо тобі стільки гвіздків із голівками у формі квіток?

— Для оздоблення стін.

І завела купців до кімнати у притулку; у стіни були вбиті глиняні конуси, творячи вигадливі узори. Це виглядало як найгарніша дорогоцінна тканина[5].

Купцям засвітилися очі.

— Ми могли б купити трохи тих кольорових гвіздків.

Придбали увесь вміст кедрових скринь ще й самі скрині на додачу, заплативши кадилом, міддю та слоновою кісткою.

А невдовзі повернулися із замовленням на кольорові гвіздки для оздоби стін святині, що будувалася далеко на півночі.

Жителі Уруку все ще мешкали у хатах із очерету.

Інанна наказала їм копати канали, щоб надмір води не заливав оброблених полів, а служив для зрошення під час посухи.

— Люди бунтуються, бо ти наказуєш їм мешкати в очеретяних хатах, стояти по коліна у воді та копати канали, — сказав Інанні Лев.

— Хто бунтується? — спитала вона.

— Усі. Хочуть збудувати собі доми всередині мурів та прикраситися мідними браслетами.

— Найкраще буде, коли я тебе теж відішлю копати канали. Молодим чоловікам недобре довго залишатися без діла.

Поступово довкола притулку росли стіни, що опоясували місто, а за стінами тяглися оброблені поля, поділені каналами.

— Кого ти заведеш до притулку? Адже ми не маємо статуї Великої Богині, з якою рушали в дорогу, — бідкалися старі жриці, що досі не переболіли розлуки з прадавньою фігуркою із сірого каменю.

— Не маємо. Але її очі дивитимуться на нас, хоч де вона буде.

З часом Інанна стала образом — як засновниця і покровителька міста.

Коли після трьох Великих Років, а кожен такий рік складався з двадцяти п’яти лунацій, наступила урочистість відкриття храму-притулку, ніхто не знав, чи цариця-жриця була тією ж Інанною, що вивела рій з Міста-Вулика, чи її наступницею.

Коли настав день свята і зібралося усе населення Уруку, охопило їх здивування при вигляді того, що самі створили: звели місто з храмом і домами з випаленої цегли, обвели його стінами, збудували майстерні, де працювали мідники, мулярі, різьбярі-сницарі, гончарки, ткалі та злотоковалі; розбили оброблені поля, городи та сади, в яких росли яблуні, фіги, оливки та гранати…

Урочистість почалася із жертви білого бика: його ввели до найнижчої комори притулку. Спершу тварину зв’язали шнурками, потім поклали на кам’яній лаві, де жрець-помічник убив бика сокирою. Потім жрець сполоснув рота, приклав до нього один кінець очеретини, а другий приткнув до вуха мертвого звіра і промовив жертовну формулу. Потім тварина була почетвертована і вкладена у казан, під яким горів вогонь з кедрового дерева. Бо жриці уже не живилися сирим м’ясом, а пекли його і споживали з фініками, вівсяними коржами, медом і сметаною, запиваючи усе пивом і вином.

Коли білий бик уже був принесений в жертву, сформувалася процесія. На її чолі виступала цариця — а за нею жриці, жерці-помічники та вірні. Процесія зі співом обійшла тераси притулку. Після кожного обходу піднімалися на вищий поверх і врешті стали на вершині перед кімнатою Великої Богині.

Тут вірні зупинилися, щоб скласти подарунки. Їх приймала цариця-жриця.

Інанна стояла нерухомо у довгих простих шатах, наче вирізьблена зі слонової кості. На голові мала діадему, оздоблену півмісяцем; обабіч Інанни стояли дві молоді жриці з очеретинами — символом влади, що замінив лабрис.

Жриці склали їй до ніг кадило, посудини, повні ляпіс-лазуриту, туркусів та мідних браслетів. Потім прийшла черга жерців-помічників, ті крокували нагими, як борці, кожен з мисою або жбаном, повним плодів та городини. Їх було так багато, що не могли всі поміститися на найвищій терасі, отож стали нижче, а під ними, ще нижче, стали пастухи; вони привели худобу, овець, кіз із пасовищ, які належали Великій Богині. І справді, незабутній то був вид, коли всі тераси заповнились жертводавцями, а на вершині, овіяна димом кадила, стояла