Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська

Багато місяців тривали приготування до вирою, збиралася до нього уся молодь Міста-Вулика. В похід рушали молоді, але вмілі жриці, а ще найвправніші ткалі, гончарки і скотарки, а також відважні мисливці, рибалки і дисципліновані вояки.

Перепілка забрала з собою лабрис і всю мудрість, яку здобула за дев’ятнадцять років життя у Вулику, Атлант — глиняну табличку з календарем атлантів, Дятел отримав у подарунок від матері ясеневий спис.

Врешті наступив день вирою. Коли молодь залишила місто, на Вулик упала раптова гнітюча тиша.

Сонні і мляві люди поверталися до своїх щоденних занять. Щовечора щільно зачиняли вікна і двері та гасили вогнища, бо так веліла Цариця. Куріпка дістала таємні вісті, що кочівники готуються напасти на місто.

А коли мешканці Вулика засинали, Цариця-Бджола виходила на дах притулку і довго вдивлялася у зоряне небо, на якому світив дворогий Місяць.

…З проміжком у кілька поколінь із Міста-Вулика виходив новий рій у пошуку урожайної землі та пасовищ, де б на зеленому узбіччі ріс ліс і спливав струмок, життєдайна вода, що була на початку, коли небо вгорі ще не мало назви, а земля внизу ще не виринула з океану.

Інколи караван гинув, розпорошений кочівниками, часом ставав жертвою посухи, а решту закінчували спека та шакали. Але траплялося, що мандрівники діставалися берега моря, будували корабель з дерева акації та відпливали до незнаної землі.

Через кілька століть після того, як Зеленоокий Атлант вивів рій з Перепілкою, велика виправа, ведена Інанною, наймолодшою донькою Цариці-Бджоли, добралася далі, ніж будь-яка до неї, хоча рушала до селища на відстані всього кількох тижнів дороги. За часів Саргона, царя Аккаду, те селище звалося Алалах. Либонь, завжди так називалося, від самого початку, відколи у тамтешніх кам’яних печерах поселилися люди. Хай там як, так воно називалося, коли до Міста-Вулика разом із купецьким караваном прибув Думузі, мандрівний співак, Строкатий Птах.

Він складав пісні про те, яка родюча земля на його батьківщині і як багато дичини у лісах. На родючій землі може поміститись сотня людей і ще сотня, і тисяча на додачу. Узбіччя пагорбів покривають кедрові ліси, живуть там лані та олені, ведмеді, пантери і слони. Ввечері слони прямують до водопою. Сунуть як великі сірі брили, відірвані від скель, що їх мешканці Алалаху розбивають, аби видобути з них кремінь. А що ж більше потрібне людям для щастя, крім кедрового лісу та ріки, кременю для кресання вогню і виробництва наконечників, та слонів, чиї бивні є найбільшим багатством світу і приваблюють купців з найдальших країв? Так співав Думузі, пісняр із коротким, наче шерсть, брунатним волоссям, великими, повними здивування очима і вустами, які завжди мали що сказати.

У похід рушав караван, що складався з кількасот людей, стад і в’ючних тварин.

Його вів Думузі.

Дорога з міста-Вулика до Алалаху тривала кілька тижнів. Коли прибули на місце, їхнім очам відкрився ряд глинобитних хаток, покритих очеретом, бо селище лежало в долині над рікою. Ріка не мала назви. Мешканці селища називали її Рікою, бо іншої не знали і ця єдина мала їм вистачити на тисячу літ.

Караван привабив мешканців глиняних хаток. Стояли щільним гуртом, кожен з києм, довбнею чи каменем у руці, готові відбити напад. Виглядали наче виліплені з глини, ще не зовсім обсохлі на повітрі та сонці, ще липкі від мулу, але вже навчені обережності та підозріливі щодо всього, що могло загрожувати їм силою чи вміннями, більшими за їхні.

Так стояли, непевні, яке рішення та спосіб дій обрати, коли на Ріці розпочався рух, що невдовзі перетворився на велику виставу, наче спеціально приготовану на привітання мандрівників.

Була пора, коли на Ріці громадилися фламінго.

Збиралися тисячами, здалеку схожі на купи рожевих квітів; їх довгі в’юнкі шиї хиталися і вигиналися, наче стебла ліан. Продемонструвавши найскладніші позиції, на що не жаліли часу та старання, почали перебирати тонкими високими ногами на маленьких стопах, ледь торкаючись поверхні води і допомагаючи собі бігти розкритими крильми. Острів квітів, що відкривав цей пташиний спектакль, непомітно перетворився на флотилію кораблів під пурпуровими вітрилами.

То було видовище, початок якого сягав правіку і в правіку постали форми недосяжної досконалості, як кожна досконалість — майже нестерпної.

І щовечора наступала хвилина, коли хтось із мешканців очеретяних хат, не в силах терпіти далі цю красу, що була наче викликом його власній недосконалості, випускав із пращі камінь у напрямку рожевих птахів. Фламінго здіймали голови, щоразу наново незмірно здивовані, а потім усі разом злітали вгору, творячи гігантську червоно блискучу хмару.

Інанна сказала Думузі:

— Я хотіла б тут зостатися. Іди та скажи своїм, що ми хочемо осісти над рікою.

Але Думузі зовсім не квапився виконувати її доручення.

— Ти мусиш принести їм дарунки. Інакше не впустять вас до селища.

Отож Інанна вибрала пару дорідних бичків, а на додачу три вівці, і Думузі погнав їх перед собою. Коли підійшов так близько, що могли його пізнати, почався гармидер, але складно було зрозуміти, що він означає — радість чи гнів. Думузі витривало біг аж до першого ряду. Його оточили, вимахуючи руками і викрикуючи. Думузі відкрикувався та відганявся, наче від собачої зграї.

Інанна, сидячи на віслюку, придивлялася до мешканців Алалаху, а чим довше дивилася, тим більше її очі набирали твердості та блиску коштовного каміння.

Раптом Думузі вирвався з кола, яке його оточувало, і повернув до Інанни.

— Кажуть, щоб ми поділилися з ними стадами і всім майном.

— Ми не прийшли сюди грабувати, але не будемо ділитися тим, що наше і що буде нам потрібне, перш ніж збудуємо місто, де всього буде вдосталь для нас і для них. Йди, повтори їм мої слова.

Відповідь, принесена Думузі, була такою:

— Великі Лови не