Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська
Голову жертви поховали у коморі Биків, порогу якої жоден Священний Цар не міг переступити за життя. Тіло розшарпали Суки, а рештки кинули сипам, щоб очистили скелет.
Це був останній Священний Цар у Місті-Вулику, принесений в жертву Великій Богині.
З покоління в покоління переходили розповіді, яким гарним був його передсмертний танець, як він перетворився на зайця, як кружляв трутнем посеред рою, як завмирав зерном у борозні, як урешті перекинувся на дятла, а тоді загинув.
У місяці Дикого Ясена Цариця-Бджола занедужала на лихоманку і померла.
Її поховали у притулку Великої Богині. Цариця була виряджена у найкращі коштовності, у завушниці з перламутру, намисто з ікол вепра, браслети та персні зі скойок та блакитного і зеленого апатиту. До рук їй вклали берло (лабрис переходив до спадкоємиці). Потім останки загорнули в рогожу та принесли гекатомбу з мишей, які мали захищати від хвороби та псування.
Новою Царицею-Бджолою стала Куріпка. У спадок від покійниці дістала лабрис, а її доньку, малу Перепілку, мусила виховати на свою наступницю.
Знову надійшов час весілля і нова Цариця-Бджола вибрала собі мужа. Став ним високий, темношкірий і зеленоокий юнак із заходу. Вітчизною його предків була Атлантида, суходіл, що одного дня запався і його поглинули океанські хвилі. Мало хто вцілів, переважно ті, що були далеко від місця катастрофи, на землях, що їх кілька поколінь тому колонізували атланти. Зеленоокий Атлант не здобув перемоги ні в метанні ясенового списа, ні в боротьбі, ні у стрільбі з лука, зате приніс із собою глиняну табличку, на якій були витиснуті шляхи оборотів небесних тіл.
Ночі в місяці Глоду, — коли почався час шлюбних ігор нової цариці вулику, — короткі. Полум’яна сонячна куля з’являлася на небі, а Зеленоокий ще не закінчив своєї щонічної розповіді про затоплену землю: столиця була обведена каналами, сполученими між собою мостами. У двох пристанях стояли кораблі. До царського палацу вела алея, обабіч неї розставлено статуї цариць і царів; храм-притулок Великої Богині мав блискучий дах, наче підсвічений місячним сяйвом. Стеля у храмі була викладена слоновою кісткою, стіни оздоблені барвистими каменями, що утворювали візерунки, схожі на малювання, а фігурки були з міді. Люди ходили у блакитних шатах.
— Ти все це бачив? — спитала Куріпка.
— Ні. Адже Атлантида затонула ще до того, як я прийшов на світ, — засоромлено відповів він. — Але я приніс календар атлантів.
Жриці у Місті-Вулику давно вже знали, що лунарний рік, який століття тому склали їхні попередниці, виходячи з фаз місяця та жіночих кровотеч, — не точно збігається з сонячним роком і добре було б винайти одиницю часу, у якій лунарний та сонячний роки зустрічалися б.
Тимчасом наближався день зимового сонцевороту — Священний Цар мусив бути принесений у жертву Великій Богині.
— Але чи цей Зеленоокий Атлант зуміє помирати так гарно, як шумерський царевич? — сумнівалися суки, готуючи напій із лаврового листя, плющу та перебродженого меду з додатком відвару смерекового гілля.
— Такого Священного Царя ми більше не побачимо, — бідкалися, думаючи про покійного царя.
Врешті надійшов день урочистості. Цариця-Бджола підвелася зі свого кам’яного трону і кивнула Священному Цареві в масці Бика, а коли він підійшов, подала йому гілку яблуні.
— Що це? Що це означає? — задзявкали Суки, слинячись і обертаючи червоно обведеними очима.
— Це означає, — відповіла Куріпка, — що я сповіщаю про настання від сьогодні — поряд із роком звичайним з тринадцяти лунарних місяців, — Великого Року, що має тривати двадцять п’ять лунацій.
— А жертва? Жертва Великій Богині?
— Після дев’ятнадцяти місячних років, коли Місячний Рік зустрінеться із Сонячним Роком, Священного Царя буде принесено в жертву Великій Богині, Всевладній, Безсмертній, Незмінній, що править і Місяцем, і Сонцем.
— Хочемо жертви, жертви, — вили Суки. — Земля перестане родити. Загинемо, загинемо…
— Заспокойтесь. У день зимового сонцевороту кожного місячного року буде принесений в жертву заступник Священного Царя — його близнюк.
І Цариця-Бджола наказала привести страченця — матеревбивцю. Суки розшарпали його на шматки, а рештки кинули сипам.
А під час наступного зимового сонцевороту Куріпка наказала, щоб замість страченця був принесений у жертву білий бик; з того часу Суки живилися його кров’ю і так діялося щороку.
Найстарші Суки повмирали. Проте ті, що пам’ятали давні добрі часи, твердили, що, відколи поля та рослини почали скроплювати кров’ю бика, врожаї дуже зіпсувалися. Але — потішали себе — невдовзі закінчиться Великий Рік і Священного Царя буде принесено в жертву.
Коли проминуло вісімнадцять лунарних літ, Куріпка сказала Священному Цареві:
— Ти приніс календар атлантів, дав мені три доньки та сина і я б не хотіла, щоб ти був принесений у жертву. Але ти не можеш зостатися у Місті-Вулику. Мусиш звідси піти.
— Куди мені йти? — спитав Зеленоокий Атлант.
— Під час нашого весілля ти розповідав мені, що атланти вирушали у різні частини світу і там закладали нові поселення. Наше місто переповнене, а поля виснажені. Все рідше з’являються купецькі каравани, щоб обміняти свої товари на знаряддя із обсидіану та розмальовані горщики. Новий рій повинен покинути Вулик і ти поведеш його туди, звідки прибув.
— Я прибув із моря.
— Отож підеш над море, збудуєш корабель із дерева акації та чекатимеш попутного вітру. Пливіть на захід, аж доки хвилі принесуть вас до берега.
На те Зеленоокий Атлант:
— Тяжко мені буде розлучатися з тобою. Але, якщо вже мушу піти, то краще мені відійти так далеко, щоб ніколи не почути про нового молодого царя, який сяде на моє місце при тобі.
— Скажи, що я могла б зробити для тебе?
— Дай мені одну з наших доньок, щоб вона стала царицею нового рою.
— Доньки не дам, — відповіла Куріпка, — але дам тобі Перепілку. Ще можеш забрати нашого сина.
І тоді Атлант зрозумів, — Куріпка хотіла, щоб їхній
