Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська

Інанна знала, що, коли плем’я, яке живе з мисливства та пастушить, готує тризну, нема такої череди і такого стада, яких воно не зуміло б поглинути.

— Ні, — сказала, — не візьмемо участі в тризні, бо ми у дорозі і не можемо засісти до учти, поки не обведемо кола під наше майбутнє місто.

— То що зробите? Адже вам не дозволять осісти над Рікою.

— Підемо далі.

Коли Думузі повторив мешканцям Алалаху, що караван, вочевидь, набитий багатством, збирається рушати далі, якась міцна стариця підняла камінь і кинула його в бік прибульців; за першим каменем посипалися інші.

Інанна кивнула на воїнів із дротиками. Вишикувались перед караваном, за ними стали пращники.

Побачивши дисциплінованих воїнів, селище спокірніло: вимагали вже не половини, а тільки чверті стад і майна каравану. За це обіцяли не заважати корчувати ліс та будувати місто, а навіть показати копальню кременю та стежку, якою слони ходять на водопій.

Але не можна було їм довіряти — надто примітивні були, щоб збагнути користь від дотримання умов, і надто первісні, щоб хотіти будувати місто. Невідомо, зрештою, чи знали, що таке місто, хоча Думузі запевняв, що знають.

Перемовини тривали кілька тижнів. Думузі бігав від каравану до селища, туди й назад, приносячи усе нові пропозиції, при чому виявляв невичерпну вигадливість.

Тимчасом мешканці Алалаху, хоч ліниві та примітивні, не спускали каравану з очей та досягу пращі, вдень і вночі пильнуючи, що він хильцем не утік від них і не помандрував далі.

Інанна зрозуміла, що все одно, чи осяде тут, чи поведе рій далі, не обійдеться без кривавої розправи, і що одна зі сторін мусить бути розгромлена. Але зволікала з рішенням, сподіваючись, що знайдеться якийсь вихід.

Мешканці Алалаху самі їй допомогли: зажадали заручниць або одної — але значної — на доказ того, що караван нічого проти них не замишляє. Невідомо, чи самі до цього додумалися, чи їм підказав Думузі, ситуація якого з дня на день ставала все непевнішою, бо обидві сторони підозрювали його у сприянні іншій.

Інанна несподівано легко погодилась.

— Йди і скажи їм, що дістануть як заручницю саму Велику Богиню, вирізану із сірого каменя. Але мусять їй приготувати належний прийом. Оскільки ж лови, мабуть, знову не вдалися, я дам їм ще двох волів і два міхи зрілого меду.

Думузі глянув на Інанну з недовірою та надією.

— То зостанешся в Алалаху? І будуватимеш місто над Рікою? Я знав, що ти врешті послухаєш рад Думузі, що складає пісні на твою честь і дарує тобі насолоду, коли запрагнеш.

— Хай там як, мешканці Алалаху дістануть те, чого жадали. А тепер іди, іди, малий спритнику.

— Чого ти називаєш мене «малим спритником»? У Місті-Вулику я був для тебе Строкатим Птахом.

— Строкатого Птаха легко підстрелити з лука або ж приборкати йому крила. Тоді він плаче у канавах: Каппі! Каппі! Де мої крильця?

— Каппі! Каппі! — засміявся Думузі і з обличчям, ще не просохлим від сліз, полетів у напрямку селища.

Настала шалена ніч.

Усі мешканці Алалаху вийшли назустріч кам’яній фігурці Великої Богині. Потім почалися обрядові танці і учта, заправлена міцним медом.

Думузі всю ніч танцював на втоптаній землі, в крузі перед фігурою з темно-сірого стеатиту — спільною відтепер покровителькою Алалаху і прибульців із Міста-Вулика. Час від часу тріпотів руками, наче хотів птахом здійнятися вгору. Але це йому не вдалося, то врешті, втомившись, упав на землю.

А коли селище, п’яне від танців, напою та мрій, вклалося спати, чи, радше, кожен упав там, де стояв, Інанна звеліла згортати табір, вантажити в’юки і повела похід далі, на південний схід, до великої ріки Пуррату.

[Лише темно-сіра жіноча фігурка, що лежала у найстаршому шарі Алалаху над рікою Оронтом, зосталася як знак культу Великої Богині, що тягся від Дильмуну[4] над Червоним морем аж до туманної Скандинавії та Британії, що їх пізніше греки назвали Гіпербореєю]

Походові залишилося здолати найважчий, хоч і не найдовший відтинок дороги, бо вже й так на багато тижнів оддалився від Ріки. Зрештою, ніхто не знав, наскільки далека ця дорога.

Звістки, які діставалися Міста-Вулика, були суперечливими та непевними, світ з’являвся у них поділеним великою рікою, узгір’ям, порослим кедровим лісом, шляхом купецького каравану чи слоновою стежкою, протоптаною до водопою, копальнею кременю, подмухом вітру, що ніс смердючий сопух кочівників, кам’яним муром довкола міста та солоним запахом моря, яке виповнювало світ аж по небокрай, спряжений із куполом неба та Місяцем, Сонцем і Зорями на ньому…

Через кілька тижнів мандрівки вони зупинилися над Євфратом. Тут росли кедрові бори, а в них жило повно дичини: буйволи та леопарди, олені та сарни, ведмеді та рисі. Вполювали чимало дичини, підкріпилися, напасли стада та в’ючних тварин. А коли люди і худоба відпочили, караван рушив далі. Чим далі на південь, тим багатшим ставав ліс. Під кедрами ріс пахучий олеандр. Потім вийшли у степ, всіяний купами кипарисів та гаями. Зустріли там лева. То був перший лев, якого в житті побачили, але пізнали його одразу. Принаймні, пізнала його Інанна, бо останній Священний Цар, якого у Місті-Вулику принесли в жертву Великій Богині, мав перекинуту через плече левину шкуру; відтоді з покоління в покоління переходила оповідь про лева, що жив на півдні, серед високих трав, у тіні колючих акацій.

Той перший лев, зустрінутий в дорозі, не боявся людей. Напевно, ніколи їх не бачив. Супроводжував караван, а коли ставали обозом, підходив зі здивуванням в очах та морщив носа, нюшачи незнайомий запах людського поту. Але однієї ночі почули страшенне скавуління, чатові ухопили палаючі головешки і побігли туди, звідки долинало ревіння віслюків, яких розривали леви. Левів було два. Хтось із чатових жбурнув у хижаків головешку: один, злякавшись, утік, але другий не кидав здобичі. У цю мить надбіг молодий воїн зі списом і з усіх сил метнув його в тіло звіра. Поцілений лев заревів, скочив на воїна і повалив його лапою, але раптом сам захитався і, зі списом у тілі, поволікся в хащі. Зранку його знайшли мертвим. Мисливці здерли з лева шкуру, висушили і принесли тому, хто його вбив. Переможець дістав прізвисько Лев, ходив у великій шані та став улюбленцем Інанни.

Потім рушили далі, постійно йдучи на південь.