Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська
Найчастіше Хат-ше-псут їздила на другий берег Нілу, до Долини, щоб побачити, як йдуть роботи при гробниці, споруджуваній Головним Царським Архітектором Інені для її батька. Гробницю оздобили золотом, склепіння її було із ляпіс-лазуриту, стіни покриті малюванням, двері з міді, засуви із бронзи. Там, у Долині, вона якось сказала Інені:
— Я б хотіла, щоб ти і для мене збудував подібну гробницю.
— Твоя царська величність наказує, а я виконую накази, але ти ще надто молода, щоб думати про подорож до Країни Заходу.
— Я хотіла б збудувати притулок, який вистоїть, коли від мене не зостанеться й сліду.
— Я будую для вічності, для безмежного тривання, — відповів Інені.
Коли Хат-ше-псут виповнилося двадцять чотири роки, Тотмес І проголосив її своєю спадкоємицею.
Урочистість відбулася в Карнаку, у святині Амона-Ра. Хат-ше-псут вказано місце, призначене для фараона, і Тотмес виголосив промову.
— Це моя донька, Кхнемет Амон, Хат-ше-псут, яка живе і яку я призначаю, щоб вона вступила після мене на трон владики Верхнього і Нижнього Єгипту. Вона має зайняти моє божественне місце. Вона має з Подвійного Золотого Дому правити народом у всіх підлеглих мені країнах. Вона має продовжувати мою справу[28]…
А потім відбулося одруження Хат-ше-псут з її зведеним братом Тотмесом, молодшим від неї на сім років.
Трьома роками пізніше на дворищі святині Амона-Ра верховний жрець сповістив зібраному натовпу:
— Тотмес Перший, бог, цар Верхнього Єгипту і цар Нижнього Єгипту, здійнявся до небес, злучився із сонячним диском і божественне тіло з’єдналося з тим, що його створив.
Двір на багато днів занурився у мовчання, серця — в жалобу, великі подвійні ворота зачинили, а народ голосно лементував.
Хат-ше-псут і Тотмес Другий розпочали спільне панування над Червоною та Білою Короною. Але було ясно, що державою правила Хат-ше-псут. Одразу ж приступила до будови святині-гробниці у Долині Нілу, на західній стороні Фів.
Жерці Амона-Ра не вважали, що фараоном неодмінно має бути чоловік, особливо ж тепер, коли гіксосів вигнали з Єгипту, а держава потребувала миру. Жерці теж його потребували, щоб мати змогу наново розпочати трудомістке вивчення науки атлантів, яка дійшла до них в уривках і яку вони зі всіх сил намагалися відтворити. Були впевнені лише в одному, — їхні власні практичні уміння безмежно перевершують теоретичні знання, що, вміючи передбачити певні природні явища, вони не знали, чому їхні обчислення дають правильний результат, так само, як не знали, чому певні субстанції спричиняють розклад, а інші змінюють властивості під впливом вогню. Але атланти це знали. І, доки жива була пам’ять про атлантів та Атлантиду, існувала спокуса — ба більше — обов’язок не втратити здійснених ними відкриттів. І, хоча самі жерці сумнівалися, чи вдасться їм збагнути спосіб розбивання часточок матерії та викликати силу, спроможну відірватися від Землі, вважали, що відомості про атлантів і їхню науку повинні переходити з покоління в покоління. А оскільки під час панування гіксосів багато папірусів було знищено, а багато плит із червоного граніту вжито замість таранів або вмурувано у гіксоські твердині, жерці вирішили викарбувати на колоні святині богині Нейт у Саїсі таке послання[29]:
«Розповімо, — казав напис, — заради вас, що це читатимете, а передусім заради слави богині […] Якщо йдеться про початок цієї держави, то в наших святих книгах записано, що воно виникло вісім тисяч років тому […] Але свого часу, ще перед найбільшим Потопом, існувала Держава, що владала островом Атлантидою і ще багатьма островами і частинами материка. Ця держава звершила величні діяння і витворила устрій найкращий з усіх, про які ми досі знаємо. […] Цей острів був більшим від Лівії та Азії, разом узятих, і панував над Лівією аж до кордонів Єгипту, і над Європою аж до Тирренії. […] Пізніше сталися страшні землетруси і повені, і надійшов день, і одна жахлива ніч, коли Атлантида занурилась у море та щезла[30]».
Йшли роки. Люди звикли до ситого миру. У жодному закутку країни не було голоду чи спраги, розмножилась сила-силенна худоби, діти юрби народжувались над Нілом, нікому не бракувало ні ячменю, ні огірків, ні олії, ні меду.
Спогади про військові походи фараонів відходили у забуття і, як всяке минуле, поступово ставали легендою.
Колишні вояки вже забули, як мусили схоплюватися о першій годині ночі, працювати аж до заходу сонця, а часто і в темряві. Командири трактували їх як в’ючних тварин; належну порцію ячменю отримували що третій день і не раз самі мусили молоти зерно. Коли рушали в похід до Азії, дощенту здирали сандалії і доводилось їм босо крокувати по гірських хребтах. А коли обступав їх ворог і смерть заглядала в очі, командири казали їм на потіху: «Йди вперед, відважний воїне, і здобувай славу».
Тепер літні вояки, часто каліки без руки чи ноги, розповідаючи синам і внукам про давні часи, не згадували про нужду та поневіряння, про рани і смерть, що чигали на кожному кроці, а хвалилися, як здобували міста в Азії і ділили здобич, як вродливі сирійки розважали їх, а вони полювали з Тотмесом на слонів у провінції Нійя, де потім фараон убив прикордонні стовпи, схожі на ті, які поставив при четвертій нільській катаракті в країні Куш.
Ці розповіді слухали не лише сини селян, ремісників, крамарів та урядників, а й малий Тотмес, син Тотмеса Другого, так само як батько народжений від наложниці. Слухав, затамувавши подих, з палаючим обличчям, а в його серці народжувався сум за військовою славою та прагнення завоювань.
Під час розливу Ріки герольди сповістили звістку із Подвійного Дому, що фараон Тотмес Другий помер. А невдовзі ще одну: про майбутню коронацію Хат-ше-псут.
Спершу люди гадали, що Хат-ше-псут буде виконувати обов’язки регента, доки не підросте її донька Нефру-Ра, щоб у належний час пошлюбити свого зведеного брата Тотмеса, який завдяки цьому здобуде право
