Поштамт - Чарльз Буковський

Джи Джи я більше ніколи не бачив. Ніхто не знав, що з ним трапилося. Його ніхто навіть не згадував. «Файного хлопа». Віддану людину. Із перерізаною горлянкою над стосом рекламок місцевого ринку зі спеціальною пропозицією: у разі покупки на понад три долари — безкоштовна пачка фірмового мила та купон на знижку.

17

За три роки я став «постійним». Це означало оплату свят (тимчасовцям за свята не платили) і сорокагодинний робочий тиждень із двома вихідними. Камінця також змусили відвести мені, як людині, на яку можна покластися, п’ять різних маршрутів. Оце й усього, що я мав розносити, — п’ять різних маршрутів. З часом я добре вивчу й їх, їхні короткі шляхи та пастки. Кожен день буде легшим. Можу розпочати набувати цього затишного вигляду.

Між тим, надто щасливим я не був. Я не належав до тих, хто навмисно шукає болю, робота лишалася вдоста тяжкою, але якимось чином мені бракувало старих чарів моїх днів підміняйлом — цього не-знати-що-за-чортівня трапиться наступного разу.

Кілька штатних підійшли й потисли мені руку.

— Вітаємо, — казали вони.

— Аха, — кажу.

Вітаємо з чим? Я нічого не скоїв. Тепер я був членом клубу. Був одним із хлопців. Міг бути ним роками, вислуживши свій власний маршрут. Отримувати подарунки на Різдво від своїх людей. А коли віддзвонюватимуся, що хворий, вони казатимуть якомусь нещасному довбогранику:

— А де постійний листоноша? Ви спізнилися. Постійний листоноша ніколи не запізнюється.

І от я був. Опісля прийшло офіційне повідомлення, яким заборонялося класти кептарі чи інші предмети на сортувальні ящики, хоч то нікому не шкодило і зберігало час від забігань до роздягальні. Я три роки клав кептар на ящик, а тепер мені наказали так не робити.

От, я все ще приходив похмільним і нічим штибу кептарів не переймався. Тому наступного дня після наказу мій кептар все ще був там.

Камінчик прибіг із доповідною. Там було сказано, що класти будь-які предмети на сортувальний ящик заборонено правилами та інструкціями. Я поклав доповідну до кишені і продовжив розкладати листи. Камінь крутився на стільці, спостерігаючи за мною. Усі інші листоноші занесли кептарі до своїх шафок у роздягальні. Усі, крім мене та ще одного — Марті. Камінчик підійшов до Марті й сказав:

— Отже, Марті, наказ ти читав. Твій кептар не має перебувати на кришці ящика.

— О, пробачте, сер. Звичка, ви ж розумієте. Перепрошую.

Марті забрав кептар із ящика й побіг до своєї шафки в роздягальні. Наступного ранку я знову забувся. Камінь прийшов із доповідною. Там було сказано, що класти будь-які предмети на сортувальний ящик заборонено правилами та інструкціями. Я поклав доповідну до кишені і продовжив розкладати листи.

Наступного ранку, щойно зайшовши, помітив, що Камінчик спостерігає за мною. До спостережень за мною він ставився дуже відповідально. Чекав, щоби довідатися, що я зроблю з кептарем. Я дозволив йому трохи почекати. Тоді зняв кептар і поклав на ящик.

Камінчик прибіг із доповідною.

Я її не читав. Одразу викинув до смітнички, лишив кептар на місці й продовжив розкладати листи.

Чув Камінчика, що порався з друкарською машинкою. У клацанні клавіш чулася лють.

Цікаво, як він навчився друкувати? Маю ідею.

Він знову прийшов. Простягнув мені другу доповідну.

Я глянув на нього.

— Я цього не читатиму. Знаю, що там написано. Там говориться, що я не прочитав першу доповідну.

Другу доповідну я жбурнув до смітнички.

Камінчик побіг до друкарської машинки.

Простягнув мені третю доповідну.

— Слухай, — кажу, — я знаю, що там сказано. Перша доповідна була про те, що я лишив кептар на ящику. Друга — що не прочитав першу. Третя — що зігнорував першу та другу.

Глянув на нього і, не читаючи, вкинув доповідну до смітнички.

— Так от, я можу викидати їх настільки ж швидко, наскільки ти їх друкуватимеш. Це може тривати годинами, і невдовзі хтось із нас виглядатиме сміховинним. Тобі вирішувати.

Камінь повернувся до свого стільця і сів. Більше він не друкував. Сидів та витріщався на мене.

Наступного дня на роботу я не пішов. Спав до полудня. Не телефонував. Тоді пішов до Федеральної будівлі. Розповів їм, з якою метою. Мене доправили до столу з висохлою старою. Та мала сиве волосся і дуже худу шию, що несподівано вигиналася посередині. Вона витягнула голову і подивилася на мене з-над окулярів.

— Так?

— Я хочу звільнитися.

— Звільнитися?

— Так, звільнитися.

— І ви штатний поштар?

— Так, — кажу.

— Цк, цк, цк, цк, цк, цк, цк, — зацокала вона сухими губами. Дала мені необхідні документи, і я всівся їх заповнювати.

— Скільки ви працюєте на поштамті?

— Три з половиною роки.

— Цк, цк, цк, цк, цк, цк, цк, цк, — продовжила вона, — цк, цк, цк, цк.

Отак воно й було. Я поїхав до Бетті, і ми відкрили пляшку.

Знав би я, що за пару років повернуся службовцем і просиджу згорбленим на табуреті близько дванадцяти років.

II

1

Тим часом життя тривало. Досить довго мені щастило на перегонах. Став упевнено там почуватися. Призвичаївся щодня ходити за гарантованим прибутком, десь від 15 до 40 6аксів. Забагато не вимагав. Якщо не вигравав одразу, ставив ще трошки, аби, якщо кінь прийшов, отримати свій прибуток. День за днем я повертався з виграшем, показуючи Бетті великий палець, ще заїжджаючи з вулиці.

Перегодом Бетті влаштувалася друкаркою, а коли одна з тих лярв знаходить роботу, різницю помічаєш одразу ж. Ми продовжували щоночі пиячити, і йшла вона, похмільна, раніше, ніж я вставав. Тепер вона знала, на що це схоже. Я підводився близько пів на одинадцяту, мляво впорувався з чашкою кави та парою яєць, грався з псом, загравав до молодої дружини механіка, який жив позаду, заприятелював зі стриптизеркою, яка жила попереду. На іподромі я був о першій, потім повертався із заробітком, а згодом виходив із псом до автобусної зупинки — зачекати на Бетті й разом піти додому. То було добре життя.

І от якось увечері Бетті, любов моя, виказала мені після першої склянки:

— Генку, я не витримую!

— Не витримуєш чого, крихітко?

— Становища.

— Якого становища, люба?

— Що я працюю, а ти лежма лежиш. Усі сусіди гадають, що я тебе утримую.

— Дідько, я працював, а лежма лежала ти.

— Це інше. Ти чоловік, я жінка.

— О, а я цього й не знав. Гадав, що ви, курви, завжди кричите про рівні права.

— Я знаю про ту