Поштамт - Чарльз Буковський

— Вона цицьки розвішує?

— Так, ЦИЦЬКИ. Своє чимале біле коров’яче вим’я.

— Гмм… Вони справді великі.

— Ось! Бачиш!

— Ну, і якого біса?

— У мене тут подружки. Вони бачать, що тут діється.

— Вони не подружки. Вони брехливі пліткарки.

— А ця хвойда попереду, що вдає з себе танцюристку?

— Вона хвойда?

— Вона піде гопки з будь-чим, що має прутень.

— Ти глузд втратила.

— Я просто не хочу, щоб усі ці люди думали, що я тебе утримую. Усі сусіди…

— Срав пес тим сусідам! Нащо на них зважати? Ми ж того ніколи не робили. Крім того, це я оплачую оренду. Я купую їжу. Я заробляю на перегонах. Твої гроші — це твої гроші. Так добре тобі ніколи не велося.

— Ні, Генку, усе скінчено, я так не витримую.

Я підвівся і підійшов до неї.

— Ну все, крихітко, досить, ти просто трохи засмучена.

Спробував її обійняти. Вона мене відштовхнула.

— Гаразд, бісова ковінька!

Я повернувся на стілець, допив своє, налив ще і випив.

— Усе скінчено, — сказала вона, — більше я з тобою не спатиму.

— Без проблем. Лишай собі свою кунку. Не така вже вона й надзвичайна.

— Ти будинок собі лишиш чи з’їдеш? — питає.

— Дім тобі.

— А собака?

— І собаку лишаю, — кажу.

— Він за тобою тужитиме.

— Радий, що бодай хтось за мною тужитиме.

Я підвівся, пройшов до машини і винайняв першу ж квартиру, яку здавали. Тої ночі і переїхав.

Я щойно втратив трьох жінок і пса.

2

Наступне, що пригадую: на моїх колінах влаштувалося молоде дівча з Техасу. Не вдаватимусь у подробиці, де я її надибав. У будь-якому разі вона там була. Їй двадцять три. Мені тридцять шість.

Мала довге біляве волосся і була чудово складена. Тоді я ще не знав, що грошей теж мала багацько. Вона не пила, пив я. Спершу ми багато реготали. І разом ходили на перегони. Позаяк притягувала погляди, то щоразу, як повертався на місце, до неї дедалі ближче й ближче присовувався казна-який довбограник. Їх були дюжини. І вони продовжували переміщуватись ближче й ближче. А Джойс просто сиділа. Мусив позбуватися їх двома способами: або забиратися з Джойс геть, або казати хлопові:

— Слухай, кумпелю, вона вже зайнята! Валив би ти звідси!

Однак битися з вовками та конями одночасно було мені не по силах. Продовжував програвати. Профі ходить на перегони сам. Я це знав. Сподівався проте, що був винятком. Так от, винятком я не був. І міг втрачати гроші настільки ж швидко, як і всі.

Тоді Джойс наполягла, щоби ми побралися.

Якого дідька? Подумалось, що, хай би там як, мені все одно гепа.

Відвіз її до Веґасу, щоб одружитися задешево, й одразу завіз назад.

Машину я продав за десять баксів, а наступне, що пригадую, — ми були в автобусі до Техасу, а коли прибули, у моїй кишені було 75 центів. То було дуже мале містечко, десь до двох тисяч душ, гадаю. Це містечко було визнано експертами останнім містом у США, на яке вороги схочуть скинути атомну бомбу, — так писали в одному державному журналі. Розумію, чому.

Увесь той час, того не відаючи, я торував собі шлях назад до поштамту. Курва мама.

У Джойс у містечку була хатинка, ми там лежали, злигалися й їли. Вона годувала мене як слід, від чого став кабанкуватим і заслаб одночасно. Усе їй мало було. Джойс, дружина моя, була німфою.

Я на самоті прогулювався містечком, щоби звалити від неї, зі слідами від зубів на грудях, шиї та плечах і ще десь, що мене непокоїло і було досить болюче. Вона мене живцем пожирала.

Валандався містом, а вони витріщалися на мене, знаючи і про Джойс, і про її сексуальний апетит, а також про те, що в її батька з дідусем було грошей, земель, озер і мисливських угідь більше, ніж у них усіх разом узятих. Вони жаліли мене й заздрили воднораз.

Якось уранці до мене прислали карлика, який витяг мене з ліжка і возив автом повсюди, звертаючи увагу на те і се, містер такий-то, Джойсів батько, володіє тим і тим, а містерові тому-то, дідусеві Джойс, належить це…

Їздили ми весь ранок. Хтось намагався мене налякати. Я знудився. Сидів собі на задньому сидінні, а карлик думав, що я шахрай, котрий протоптує стежку до мільйонів. Того, що я тут випадково і що я колишній листоноша із 75 центами в кишені, він не знав.

У карлика, біднятка, була нервова хвороба, і кермував він напрочуд швидко. Час од часу його пересмикувало, і він втрачав керування. Машину тіпало з одного боку дороги до іншого, одного разу вона сто ярдів дряпалася об паркан, перш ніж карлик зміг себе опанувати.

— ГЕЙ, КУМПЕЛЮ, ПОЛЕГШЕ ТАМ! — загорлав я із заднього сидіння.

Так воно й було. Намагалися мене спекатися. Жодних сумнівів. Карлик був одружений із дуже привабливою дівчиною. У підлітковому віці в її кунці застрягла пляшка з-під коли, вона мусила звернутися до лікаря, щоб її витягти. І, як в усіх малих містечках, про пляшку рознеслися чутки, бідне дівча почали оминати, а карлик був єдиним, хто на неї погодився. Відхопив собі найкращу гепу в містечку.

Я прикурив сигару, яку дала мені Джойс, і звернувся до карлика:

— Гаразд, кумпелю, досить. Повертаймося. І їдь повільно. Мені цей світ ще милий.

Намагався бути приязним, щоби йому догодити.

— Так, сер, містере Чінаскі. Так, сер.

Він мною захоплювався. Вважав мене скурвим сином.

Коли я зайшов, Джойс спитала:

— Ну що, усе побачив?

— Побачив достатньо, — сказав я. Мав на увазі, що мене намагаються спекатись. Я не знав, була Джойс із ними чи ні. Тоді вона взялася здирати з мене одяг і підштовхувати до ліжка.

— Не так швидко, крихітко! Ми вже двічі робили це, а ще й другої дня нема!

Вона знай тільки гиготіла і продовжувала штовхати.

3

Батечко її мене справді ненавидів. Гадав, я прийшов по його гроші. Здалися мені його трикляті гроші! І його триклята дорогоцінна доця теж мені здалася.

Єдиний раз, як я взагалі його бачив, — коли він близько десятої ранку завітав до нашої спальні. Ми з Джойс відпочивали в ліжку. Щастя, що тільки-но встигли кінчити.

Я вдивлявся в нього з-під краєчка ковдри. А тоді ніц не зміг із собою вдіяти. Усміхнувся йому й виразно підморгнув.

З будинку він вибіг із риком та прокльонами.

Якби мене вдалося позбутися, він безперечно був би свідком цього.

Її дідо був значно крутішим. Ми