Поштамт - Чарльз Буковський
Про цукерки я довідався, коли вперше пішов тим маршрутом. Камінь не хотів давати мені настільки легкі маршрути, проте часом він не мав вибору. Тож іду я, виходить цей хлопчисько і питає:
— Гей, а де моя цукерка?
Я кажу:
— Яка цукерка, малий?
А малий каже:
— Моя цукерка. Хочу свою цукерку!
— Стривай, малюку, — кажу, — ти, певно, тю-тю. Твоя матуся знає, що ти тут оце баглаї гнеш?
Малий глянув на мене з підозрою.
Одного дня Джи Джи таки втрапив у халепу. Старий добрий Джи Джи. Він зустрів там нову маленьку дівчинку. І дав їй якісь цукерки. І сказав:
— Яка в нас чарівна маленька дівчинка! Хотів би я, щоб ти була моєю маленькою дівчинкою!
Матуся почула це з вікна, з криками вибігла і звинуватила старого в розбещенні малолітньої. Про Джи Джи вона не знала, тож коли побачила, як він дає дочці цукерку і каже таке, того цілком вистачило.
Старий добрий Джи Джи звинувачений у розбещенні малолітніх.
Заходжу я й чую, як Камінчик по телефону пояснює матері, що Джи Джи — людина честі. Джи Джи в цей час, мов паралізований, сидів перед своїм ящиком.
Щойно Камінь завершив розмову й поклав слухавку, я йому сказав:
— Ти не маєш відсмоктувати в тієї баби. У неї свідомість засрана. У половини американських матерів разом із їхніми дорогоцінними здоровезними поцьками та дорогоцінними маленькими доцями, у половини матерів у Америці засрані мізки. Скажи їй, най іде під три чорти. У Джи Джи цюцюрка не встане, ти ж знаєш.
Камінчик похитав головою:
— Ні, громадськість — це динаміт! Вони — динаміт!
Оце й усього, що він міг бовкнути. Я й раніше бачив, як Камінь плазував, благав і пояснював кожному вигранцю, котрий телефонував із будь-якого приводу…
Я сортував поруч із Джи Джи 501-ий маршрут, геть прийнятний. Мусив напружитися, щоби підняти пошту, однак це було можливим, а отже, давало надію.
Хоча Джи Джи знав свій ящик достеменно, руки його сповільнилися. Просто він за своє життя розсортував забагато листів — і його змертвіле до відчуттів тіло почало чинити опір. Кілька разів упродовж ранку я бачив, як його хитало. Він зупинявся і погойдувався, входив у транс, тоді виривався з нього і розкладав ще кілька листів. Не те, щоб він мені подобався. Його життя не було подвигом, а ще він виявився певною мірою кавалком лайна. Проте щоразу, коли його хитало, щось у мені смикалося. Наче відданий кінь, який вже не може рушити. Чи стара машина, що якось уранці відмовила.
Пошта була важкою, і коли я дивився на Джи Джи, мене брав смертельний холод. Уперше за сорок років він може прогавити ранкове відправлення! Для людини, котра настільки пишалася своєю роботою, як Джи Джи, це могло стати трагедією. Я-то забив на багацько ранкових відправлень, і мішки до скриньок мені доводилось возити на власній машині, але й ставлення в мене було трохи іншим.
Його знову хитнуло.
Господи всемогутній, подумав я, що, ні хто, крім мене, не помічає?
Озирнувся: ніхто цим не переймався. Усі вони свого часу визнавали, що його люблять: «Джи Джи — файний хлоп». Проте «старий добрий хлоп» тонув, а всім було начхати. Зрештою, переді мною було менше пошти, аніж перед Джи Джи.
Мабуть, допоможу йому підняти журнали, подумав я. Та проходив службовець і накидав мені ще пошти — стільки, що я майже зрівнявся з Джи Джи. Схоже, складно буде обом. Я на мить гойднувся, тоді зціпив зуби, розвів ноги, зігнувся, наче мені щойно зацідили, і взявся розкладати листи так, що загуло.
За дві хвилини до часу відправлення і Джи Джи, і я розібралися з поштою, розклали і спакували журнали, авіапошта на місці. Ми обидва були готові це зробити. Даремно я хвилювався. Аж тут підійшов Камінь. Ніс два пакунки з рекламою. Дав один пакунок Джи Джи, а мені другий.
— Це теж треба обробити, — сказав він і відійшов.
Камінчик знав, що ми не встигнемо обробити рекламу вчасно і зустріти машину відправлення. Я втомлено перерізав мотузку на рекламі й узявся її розкладати. Джи Джи просто сидів і дивився на той пакунок. Тоді схилив голову, сперся нею на руки і почав тихо плакати.
Я не міг повірити.
Озирнувся.
Інші поштарі на Джи Джи не дивилися. Вони складали листи, перетягуючи їх ремінцями, базікали одне з одним і реготали.
— Гей, — гукнув я до них пару разів, — гей!
Але на Джи Джи вони не дивилися.
Я підійшов до старого. Торкнувся його руки:
— Джи Джи, — кажу, — що я можу для тебе зробити?
Він відстрибнув від свого ящика і вибіг східцями вгору до роздягальні. Я дивився, як він пішов. Того наче ніхто й не помітив. Розклав ще кілька листів, потому і собі піднявся нагору.
Він був там за одним зі столів, голова схилена на руки. От тільки він уже не плакав тихенько. Він схлипував і зойкав. Усе його тіло струшували спазми. Він не припиняв.
Я збіг східцями повз усіх поштарів до столу Каменя.
— Гей, гей, Каменю, Ісусе Христе, Камінчику!
— Що сталося? — питає.
— Джи Джи зірвався! А всім усе одно! Він там реве нагорі! Йому допомога потрібна!
— Хто на його маршруті?
— Яка в біса різниця? Кажу тобі, йому зле! Йому допомога потрібна!
— Треба знайти когось на його маршрут!
Камінець підвівся з-за свого столу й обвів поглядом листонош, наче серед них має бути ще один зайвий. Тоді попхався назад до столу.
— Слухай, Камінчику, хтось має доставити його додому. Скажи, де він живе, і я сам його відвезу в неробочий час. Після того рознесу твій довбаний маршрут.
Камінь підвів очі:
— Хто на твоєму ящику?
— Біса йому в ребро, тому ящику!
— ІДИ ДО СВОГО ЯЩИКА!
Далі він зателефонував іншому начальнику дільниці:
— Ало, Едді? Слухай, мені сюди потрібна людина…
Сьогодні дітям цукерок не буде. Я пішов до себе. Решта поштарів уже розбіглася. Почав вкладати рекламки. На ящику Джи Джи була його в’язанка
