Поштамт - Чарльз Буковський
— Куди шлях тримаєш? — спитав Том.
— Як мене вчили, найкоротша відстань межи двох точок — по прямій, — кажу йому.
— Ой не раджу, — каже він мені. — Знаю ті місця. Там океан.
— Гівна на лопаті, — відповідаю. — Просто треба, щоб жижки не трусилися. Підкурити буде?
Я підкурив і лишив його під світлофором.
Бетті, крихітко, я йду!
Аха.
Вода підіймалася дедалі вище, але поштові вантажівки проектують із високим просвітом. Я зрізав трохи житловим кварталом, на повній швидкості, вода розліталася навсібіч. Лляло. Жодних машин навколо, я був єдиним рухомим об’єктом.
Бетті, крихітко. Так.
Якесь вайло стояло на ґанку, іржало і кричало мені:
— ПОШТУ МАЄ БУТИ ДОСТАВЛЕНО!
Я вилаяв його і показав середній палець.
Тут я помітив, що вода піднялася вже до кабіни й вирує навколо черевиків, та я продовжував кермувати. Три квартали лишилося!
Тоді вантажівка зупинилася.
О. Гівно.
Сидів і намагався її завести. Раз стартонула, тоді заглухла. Потім геть перестала заводитися. Сидів там і дивився на воду. Там, мабуть, уже фути зо два. І що я маю робити? Сидіти, доки не з’явиться команда рятувальників?
Що каже Поштова інструкція? Де вона взагалі є? Не знаю нікого, хто б її бачив.
Як серпом по барабольках.
Я зачинив вантажівку, сунув ключі запалювання до кишені, зайшов у воду, що майже сягала попереку, і почовгав до Західного гаража. Дощило. Раптом вода піднялася ще на три чи чотири дюйми. Я проходив лукою і втрапив до канави. Вантажівка була припаркована на чиїйсь луці.
На мить мені видалося, що пливти буде швидше, тоді подумав, що ні, виглядатиме смішно. Дістався я до гаража і пішов до диспетчера. Став там, мокрий, як не може бути, а він подивився на мене.
Кинув йому ключі від вантажівки і запалювання.
Потому записав на клаптику паперу: 3435, площа Маунтен В’ю.
— Ваша вантажівка за цією адресою. Забирайте.
— Хочете сказати, ви її там полишили?
— Хочу сказати, я її там полишив.
Я вийшов, відмітився, роздягнувся до майток і став перед обігрівачем. Повісив одяг над ним. Глянув в інший бік кімнати, де біля другого обігрівача стояв Том Мото у своїх майтках.
Ми розсміялися.
— Пекло, хіба ні? — спитав він.
— Неймовірно.
— Гадаєш, Камінь це спланував?
— Сто чортів, аякже! І дощ він викликав!
— Ти теж заглух?
— Авжеж, — кажу.
— І я теж.
— Слухай, малюку, — кажу, — моїй машині 12 років. А в тебе нова. Я певен, що моя заглухла. Як щодо підштовхнути мене, щоб я міг завестися?
— Гаразд.
Ми вдяглися й вийшли. Мото тижні зо гри як придбав машину нової моделі. Я чекав, доки він заведе двигун. Анітелень. О, Господи, думаю.
Дощем залляло всю підлогу в кабіні.
Мото виліз.
— Ніц втішного. Здохла.
Без надії сподіваючись, спробував свою. Була якась реакція від батареї, проскочила іскра, хоч і слабенька. Підкачав бензину, спробував ще раз. Завелася. Я дав їй погарчати. ПЕРЕМОГА! Я добре її прогрів. Тоді здав назад і став підштовхувати нову машину Мото. Штовхав я її милю. Чортопхайка навіть не перднула. Заштовхав я її до гаража, лишив там і, обираючи місця й вулички вище та сухіше, повернувся до Беттіної дупи.
12
Улюбленим поштарем Камінчика був Метью Беглз. Бетлз не з’являвся на роботу в непрасованій сорочці. Власне, усе, що він носив, було або виглядало новим. Взуття, сорочки, штані, кептар. Його черевики справді блищали, і ніщо з його одягу, здавалося, жодного разу не бувало в пральні. Щойно на сорочці чи штанях з’являлася брудна плямка, він їх викидав.
Коли Метью проходив повз, Камінчик любив нам казати:
— Оце йде поштар!
І Камінь справді в це вірив. Його очі ледь не сяяли любов’ю.
А Метью в цей час стояв біля свого ящика, виструнчений і чистенький, відшкрябаний і відіспаний, черевики переможно відсвічують, і листи до свого ящика він закидав із радістю.
— Ти справжній поштар, Метью!
— Дякую вам, містере Джонстон.
Якось уранці о п’ятій я зайшов і сів чекати за спиною в Камінчика. Він наче трохи зіщулився під своєю червоною сорочкою. Мото сидів поруч. Він мені й розповів:
— Учора вони забрали Метью.
— Забрали його?
— Так, бо крав із листів. Відкривав листи, призначені Каплиці Некалайли, і витягав гроші. І це після п’ятнадцяти років роботи!
— Як же вони його взяли, як вирахували?
— Старі шкорби. Старі шкапи слали Некалайлі повні грошей листи і не отримували реакції — ані подяк, ані відповідей. Некалайла сказав поштамту, а поштамт почав стежити за Метью. Побачили, як він відкриває конверти поруч із виваркою і витягає гроші.
— Гівно-правда?
— Гівно-правда. Серед білого дня зловили.
Я сперся на стінку.
Некалайла побудував чималу каплицю і пофарбував її в блювотно-зелений колір. Думаю, щоб нагадувало йому про гроші. У нього був штат, 30 чи 40 лобів, які тільки відкривали конверти, виймали чеки та гроші, записували суму, відправника, дату отримання й таке інше. Інші розсилали книжки та брошури, написані Некалайлою. Його фото висіло на стіні — чимала світлина: бородатий Н. у вбранні жерця. Ще був олійний портрет Некалайли, теж дуже великий, він висів над офісом і спостерігав.
Некалайла заявляв, що якось він ішов крізь пустелю і здибав там Ісуса Христа, от Ісус Христос йому все й розповів. Вони присіли на скелю, й I. X. усе йому виклав. Тепер він ділився таємницями з тими, хто міг собі це дозволити. Також щонеділі він проводив служіння. Його помічники, котрі також належали до пастви, працювали від дзвінка до дзвінка.
От і уявіть, як Метью Бетлз намагається обвести круг пальця Некалайлу, котрий у пустелі Христа зустрів!
— Камінчику хтось щось сказав? — питаю.
— Ти що, жартуєш?
Так ми й просиділи годинку чи близько того. До ящика Метью поставили тимчасовця. Іншим підміняйлам роздали завдання. Я самотньо сидів позаду Каменя. Тоді підвівся і пройшов до його столу.
— Містере Джонстон?
— Так, Чінаскі?
— Де сьогодні Метью? Захворів? Камінчик потупився. Глянув на папірець,
який тримав у руці, та вдав, що продовжує його читати. Я відійшов і сів.
О сьомій Камінчик обернувся:
— Сьогодні для тебе нічого нема, Чінаскі. Я підвівся й пішов до дверей. Став на порозі.
— Доброго вам дня, містере Джонстон. Най день буде вдалим.
Він не відповів. Я зазирнув до крамнички з алкоголем і взяв півпінти «Grandad» на сніданок.
13
