Поштамт - Чарльз Буковський

Камінь подивився на годинник:

— Ти запізнився на сорок хвилин.

— А ти взагалі не приходив, — сказав я йому.

— Ото запишемо.

— Уперед, Камінчику.

Він уже вклав до машинки відповідний бланк і почав друкувати. Я сидів, сортуючи пошту і відкладаючи листи, які мали повернутися відправникам. Він підійшов і кинув мені заповнений бланк. Я втомився від читання його базгранини і завдяки своїй мандрівці містом знав, що будь-який протест марний. Навіть не глянувши, я жбурнув аркуш у смітник.

9

На кожному маршруті були свої пастки, про які знали тільки штатні поштарі. Кожен день підкидав як не гімно, то засрану тріску, і ти завжди був готовий до зґвалтування, убивства, псів, божевілля чи ще чогось такого. Штатні ж своїми маленькими таємницями не ділилися. Це було єдиною їхньою перевагою — крім того, що свої маршрути вони знали напам’ять. Гаплик новачкові, а надто тому, хто ночами глушить, лягає о другій, встає о пів на п’яту, цілісіньку ніч злигається й горлає пісні — і все йому наче з гуски вода, майже так.

Якось був я на вулиці, незле рухався маршрутом, хоч і новий він, і подумалось мені: Ісусе Христе, невже я вперше за два роки зможу пообідати.

У мене був страшенний бодун, проте все йшло як належить, доки я не дістався тої жмені пошти, адресованої церкві. Номера будинку в адресі зазначено не було — сама назва церкви і бульвару, на якому вона знаходиться. Здираюся, похмільний, східцями. Скриньки знайти я не зміг, а людей у церкві не було. Горіло кілька свічок. Миски стоять — пальці вмочувати. І порожня кафедра на мене витріщається, з усіма статуями вкупі, блідо-червоними, жовтими й блакитними, фрамуги зачинено, спекотний смердючий ранок.

О, Ісусе Христе, подумав я.

І вийшов.

Рушив уздовж церкви й побачив сходи, що вели донизу. Зайшов у відчинені двері. Знаєте, що побачив? Ряди унітазів. І душові. Але було темно. Усе світло вимкнено. Як, у біса, вони хочуть, щоб людина знайшла поштову скриньку в темряві? Тоді розгледів вимикач. Клацнув його, і світло повмикалося по всій церкві — й усередині, й зовні. Пройшов до наступної кімнати, а там священикові вбрання на столі розкладено. Пляшка вина стоїть.

Заради всіх зарад, думаю, кого, дідька лисого, крім мене, могли б отут застигти?

Узяв я пляшку вина, хильнув від душі, лишив листи на вбраннях та пішов назад до туалетів і душових. Вимкнув світло, просрався в темряві та викурив цигарку. Поміркував, а чи не прийняти душ, але уявив собі заголовки: «У РИМО-КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ СПІЙМАНО ГОЛОГО ЛИСТОНОШУ ЗА ПИТТЯМ КРОВІ ХРИСТОВОЇ ТА ПРИЙМАННЯМ ДУШУ».

Зрештою часу на обід мені не стачило, а по поверненні Джонстон написав доповідну, що я на двадцять три хвилини вибився з розкладу.

Згодом довідався, що пошту для церкви лишають у парафіяльному будинку за рогом. Утім, звісно, я вже знав, де можна посрати й помитися, якщо приспіє.

10

Розпочався сезон дощів. Майже всі гроші йшли на пійло, тож підошви в черевиках протерлися, а плащ був старим і рваним. Під будь-яким дощиком я промокав наскрізь, кажу наскрізь — тобто до майток і шкарпеток. Штатні поштарі сиділи на лікарняних, лікарняні вони брали по всьому місті, тож роботи щодня вистачало і на дільниці Окфорд, і на всіх інших. Лікарняні брали навіть тимчасовці. Я не брав, бо надто втомлювався, щоби тверезо мислити. Того ранку мене відіслали на дільницю Вентлі. То був один із тих п’ятиденних хлющів, коли вода валить суцільною стіною, і все місто схоронюється, усе ховається, стоки не встигають проковтувати воду, і та заливає тротуари, а в деяких районах — газони й навіть будинки.

Мене відіслали до дільниці Вентлі.

— Сказали, що їм потрібна добра людина, — крикнув Джонстон навздогін, коли я виходив під водний потік.

Двері зачинилися. Якщо моя чортопхайка заведеться, а вона таки завелася, поїду до Вентлі. Однак це не важило: якщо машина не могла рушити, вони закидали тебе в автобус. Ноги в мене вже промокли.

Завідувач Вентлі поставив мене перед тим лантухом. Його вже було напхом напхано, а я ще продовжив разом з іншим підміняйлом втрамбовувати в нього пошту. Таких мішків я ще не бачив. То був якийсь паскудний жарт. Я нарахував у ньому 12 пачок пошти. На півміста має вистачити. Мені ще належало дізнатися, що маршрут був — самі пагорби. Хто б його не склав, він був не при собі.

Підняли ми той лантух, і, щойно я зібрався рушати, завідувач вийшов і сказав:

— Нікого не зможу підкинути тобі на допомогу.

— Усе гаразд, — відповідаю.

Гаразд, холера. Потім я довідався, що він був ліпшим Джонстоновим кумпелем.

Маршрут розпочинався від дільниці. Перша з дванадцяти ділянок. Вийшов я під зливу і потюпав схилом донизу. То була найбідніша частина міста: малі будиночки й дворики зі скриньками, повними павуків, скриньками, що трималися на одному цвяху; де в будинках бабці крутять цигарки, жують тютюн, гомонять із канарками та стежать за тобою — кретином, який загубився в дощі.

Коли майтки змокають, вони сповзають донизу, донизу, донизу вони сповзають, донизу, обліплюючи сідниці, аж доки їх мокру мотузку не підтримує сама лиш промежина штанів. Дощ позмивав чорнило з деяких листів; цигарка не запалювалася. Постійно мусив тягати з лантуха журнали. То була лише перша ділянка, а я вже втомився. На черевики налипло стільки багнюки, що важили вони, як чоботи. Раз по раз я наштовхувався на слизькі місця й ледь не падав.

Відчинилися двері, і стара жінка озвучила питання, чуте мною по сто разів на дню:

— А де це сьогодні постійний листоноша?

— Леді, ПРОШУ ДУЖЕ, звідки я можу знати? Сто чортів, чого я маю це знати? Я тут, а він деінде!

— О, та ви, хлопче, бандюк!

— Я? Бандюк?

— Авжеж.

Я розсміявся, тицьнув їй до рук грубого, просякнутого водою листа і пішов далі. Може, на пагорку буде краще, подумав я. Інша стара шкапа, намагаючись бути приязною, спитала мене:

— Чи не хотіли б ви завітати й випити горнятко чаю та просохнути?

— Леді, ви даєте тямки, що в нас нема часу навіть труси підтягнути?

— Труси підтягнути?

— ТАК, ПІДТЯГНУТИ НАШІ ТРУСИ! — зарепетував я й пішов геть під стіну дощу.

З першою ділянкою розібрався. Зайняло це годину. Ще 11 ділянок — ще 11 годин. Мертвий номер, подумав я. Схоже, вони повісили на мене найпаскудніший маршрут.

На пагорбі було гірше, позаяк довелося тягти ще