Поштамт - Чарльз Буковський

— Ви спізнилися, чи не так?

— Де постійний поштар?

— Привіт, Вуйку Семе[2]!

— Листоноше! Поштарю! Це не нам!

На вулицях було повно психічно хворих і бовдурів. Більшість із них мешкала в ошатних будиночках і, схоже, не працювала, а ти чудувався, як їм це вдається. Був хлоп, який не дозволяв класти пошту до його скриньки. Стояв на дорозі й дивився, як ти підходиш, за два чи три квартали, — він просто стояв із простягнутою рукою.

Я питав інших, хто працював на цьому маршруті:

— А що з тим хлопом, котрий стоїть і простягає руку?

— Яким хлопом, котрий стоїть і простягає руку? — питали вони.

У них теж були однакові голоси.

Якось, коли я проходив той маршрут, хлоп-котрий-стоїть-і-простягає-руку був за півкварталу вгору по вулиці від свого будинку — спілкувався з сусідом. Обернувся в мій бік, коли мені лишалося більше ніж квартал, і він знав, що матиме час повернутися й зустріти мене. Щойно він став до мене спиною, я побіг. Не думаю, що будь-коли доставляв пошту настільки швидко: самі кроки й рух, без упину та пауз, я був ладен його вбити.

Лист уже наполовину опустився до його скриньки, коли він обернувся і побачив мене.

— О НІ-НІ-НІ! — загорлав він. — НЕ КЛАДІТЬ ДО СКРИНЬКИ!

Він біг вулицею до мене. Усе, що я бачив, — невиразні обриси його ніг. Сто ярдів він подолав, здається, за 9,2 секунди.

Я вклав листа йому до рук. Дивився, як він його відкриває, проходить ґанком, відчиняє двері й заходить до будинку. Що це було, най мені пояснить хтось інший.

14

Я знову був на новому маршруті. Камінчик завжди вішав на мене складні маршрути, однак час від часу, з огляду на збіг обставин, він був змушений ставити мене на менш убивчі. Маршрут 511 лузався як не може бути, відтак я знову почав думати про обід — про обід, який ніколи не наставав.

То був типовий житловий район. Жодних багатоквартирних будинків. Просто дім за домом із охайними газонами. Але це був новий маршрут, і я крокував, намагаючись утямити, де тут пастка. Навіть погода була чудовою.

Господи, думав я, я це зроблю! Обід і повернення за розкладом. Життя нарешті було стерпним.

Ці люди навіть псів не тримали. Ніхто не стояв надворі, очікуючи своєї пошти. Я годинами не чув людських голосів. Можливо, я досягнув своєї поштової зрілості, чим би воно не було. Простував собі, умілий і майже відданий.

Пам’ятаю одного зі старших поштарів, який тицяв собі в серце й казав мені:

— Чінаскі, колись це тебе схопить, схопить тебе просто сюди!

— Серцевий напад?

— Відданість службі. Побачиш. Ти ще цим пишатимешся.

— Хріна з два!

Однак чолов’яга був щирим.

Я згадав про нього, простуючи.

І тут мені трапився рекомендований лист із квитанцією.

Я підійшов і подзвонив у двері. У них прочинилося віконечко. Обличчя я розгледіти не міг.

— Рекомендований лист!

— Відійдіть, — сказав жіночий голос. — Відійдіть, щоб я могла бачити ваше обличчя!

А, ось воно, — подумалось мені, — як не срачка, то болячка.

— Послухайте, шановна, ви й не маєте бачити мого обличчя. Я можу вкинути квитанцію вам до скриньки, і ви заберете листа на пошті. Не забудьте посвідчення особи.

Поклав я квитанцію до скриньки і пішов геть від ґанку. Двері відчинилися, жінка вибігла. Була в одній із цих прозорих нічних сорочок і без ліфчика. Темно-сині трусики. Волосся було незачесане й стирчало так, наче намагалося від неї втекти. На обличчі було щось схоже на крем, надто під очима. Тіло було таким білим, ніби ніколи не бачило сонця, а обличчя виглядало нездоровим. Рот напіврозтулений, виднілися сліди помади. А складена вона була як слід…

Усе це я зазначив, доки вона до мене квапилася. Я саме клав рекомендований лист до лантуха.

— Дайте мені мого листа! — заверещала вона.

— Шановна, — кажу, — вам слід…

Вона видерла листа, побігла до дверей, відкрила їх і вбігла до будинку.

От дідько! Без рекомендованого листа чи підписаної квитанції можна й не повертатися! Там треба за все розписуватися.

— ГЕЙ!

Я пішов за нею й саме вчасно втулив ногу в двері.

— ГЕЙ, ЩОБ ТЕБЕ МУХА ВБРИКНУЛА!

— Ідіть геть! Ідіть геть! Ви зла людина!

— Шановна, послухайте! Спробуйте зрозуміти! Щоб отримати цього листа, вам треба розписатися! Так я вам його не можу віддати! Ви грабуєте пошту Сполучених Штатів!

— Ідіть геть, зла людино!

Я щосили навалився на двері й продерся всередину. Там було темно. Гардини опущено. Усі гардини в будинку було опущено.

— ТИ НЕ МАЄШ ПРАВА ВДИРАТИСЯ В МІЙ ДІМ! ВАЛИ ГЕТЬ!

— А ви не маєте права грабувати пошту! Віддайте мені листа чи розпишіться за нього. Тоді я піду.

— Гаразд, гаразд, я підпишу.

Я показав їй, де розписатися, і дав ручку. Дивився на її груди, на неї всю і думав: як прикро, що вона божевільна, як прикро, як прикро.

Вона повернула ручку і щось накалякане на місці підпису. Відкрила листа і, щойно я обернувся йти, взялася його читати.

Раптом вона виникла в дверях із розставленими руками. Лист був на підлозі.

— Зла, зла, зла, зла людино! Ти прийшов, щоби зґвалтувати мене!

— Послухайте, шановна, дайте дорогу.

— У ТЕБЕ ЗЛО НА ОБЛИЧЧІ НАПИСАНО!

— Наче я того не знав. А тепер дайте мені пройти!

Я спробував відштовхнути її вбік рукою. Вона ж подряпала мені нігтями обличчя.

Я впустив сумку, кептар злетів, а коли я витирав кров хустинкою, вона підвелася і загребла мені по другій щоці.

— АХ ТИ Ж ЛЬОТРА! ЩО ТИ В БІСА КОЇШ?

— Ось бачиш? Бачиш? Ти злий!

Вона стояла зовсім поруч. Я схопив її за дупу та впився губами їй у рота. Ці груди притискалися до мене, вона вся до мене припала. Відкинула голову назад, подалі від мене:

— Ґвалтівник! Ґвалтівник! Злий ґвалтівник!

Я схилив голову, дістався однієї цицьки, потім переключився на другу.

— Ґвалт! Ґвалт! Мене ґвалтують!

Вона мала рацію. Я стягнув з неї трусики, розстібнув свою блискавку, засадив свого, довів її так до кушетки. На неї ми і впали.

Вона задерла ноги.

— ҐВАЛТ! — репетувала.

Я її кінчив, застібнув блискавку, підібрав лантух із листами й вийшов, лишивши її тихо витріщатися на стелю…

З обідом я й так не встигав, проте не вклався і в розклад.

— Ти спізнився на п'ятнадцять хвилин, — сказав Камінчик.

Я промовчав.

Тоді вій глянув на