Поштамт - Чарльз Буковський
Ми пішли до генделика і поїли, а всі до нас підлещувалися й витріщалися. Були дідо, бабця, Джойс і я.
Потім сіли ми до машини й поїхали.
— Генку, а чи ти колись бачив бізонів? — питає мене дідо.
— Ні, Воллі, ніколи.
Я звав його «Воллі». Давні приятелі по чарці. Щось таке.
— Вони в нас тут водяться.
— Я гадав, вони на межі вимирання.
— О, ні, у нас їх тут дюжини.
— Аж не віриться.
— Покажи йому, Батечку Воллі, — сказала Джойс.
Дурна льотра. Звала його «Батечко Воллі». Він не був її батечком.
— Гаразд.
Їхали ми, доки не дісталися порожнього, обнесеного парканом поля. Земля там ішла під ухил, протилежного боку поля було не розгледіти. Тяглося воно милями.
І там не було нічого, крім короткої зеленої трави.
— Не бачу я ніяких бізонів, — кажу.
— Вітер правильний, — каже Воллі. — Просто переберися за паркан і трохи пройди. Доведеться трохи пройти, щоби їх побачити.
Лан був порожнім. Мабуть, їм видалося, що надурити міського пролазу буде страшенно дотепно. Я переліз паркан і пройшов уперед.
— Що ж, і де ваші бізони? — крикнув я назад.
— Вони там, там. Іди далі.
Дідько, схоже, вирішили мене розіграти, полишивши тут. Срані фермери. Дочекаються, доки я відійду достатньо, і поїдуть собі, регочучи. Ну й грець із ними. Дійду пішки. Бодай від Джойс відпочину.
Я швидким кроком простував ланом, чекаючи, коли вони собі поїдуть. Звуку автівки я не чув. Ішов собі далі, тоді обернувся, склав руки рупором і загорлав:
— ГАРАЗД, ДЕ БІЗОНИ?
Відповідь з’явилася в мене за спиною. Я відчув, як вони тупочуть по землі. Їх було троє, великі, просто як у фільмах, і вони бігли, вони НЕСЛИСЯ! Один трохи попереду інших. Було мало сумнівів, хто привернув їхню увагу.
— От лайно, — сказав я.
Розвернувся й побіг. Паркан виднівся
далеко попереду. Виглядало на неможливе. Час на озирання я не витрачав. Від того могло багато чого залежати. Летів із широко розплющеними очима. Я справді рухався! Але й вони наздоганяли. Відчував навколо себе тремтіння землі, а вони били її ратицями, наближаючись до мене. Чув, як вони сопуть. І чув, як дихають. З останніх сил я додав ходу й перекинувся через паркан. Я не перебирався через нього. Проплив над ним. І приземлився на спину в ринву, а одна з тих хріновин вистромила голову з-за паркану й дивилася на мене згори.
А ті іржали в машині. Їм гадалось, що нічого смішнішого вони ще не бачили. Джойс реготала гучніше за всіх.
Дурні тварюки трохи покружляли, згодом підтюпцем забралися геть.
— Бізонів я побачив, — сказав я, — а тепер поїхали пропустимо чарку.
Сміялися вони всю дорогу. Припиняли, потім хтось заводився, і всі підхоплювали. Воллі навіть раз був змушений зупинити машину. Кермувати він більше не міг. Він відчинив дверцята й викотився на землю, не припиняючи іржати. Навіть бабця не відставала, разом із Джойс.
Згодом історія поширилася містечком, і з моєї ходи зникло трохи зверхності. Мав підстригтися. Повідомив про це Джойс. Вона сказала:
— То сходи до перукаря.
А я кажу:
— Не можу. Через бізонів.
— Ти боїшся чоловіків у перукаря?
— Це через бізонів.
Підстригла мене Джойс. Треба сказати, жахливо.
4
Тоді Джойс забаглося повернутися до міста. Незважаючи ні на що, це містечко, зі стрижками чи без, було ліпшим за життя в місті. Тут було тихо. У нас був свій будинок. Джойс мене добре годувала. Багато м’яса. Щирого, якісного, добре зготованого м’яса. Дещо про цю лярву я маю сказати. Готувати вона вміла. Готувала вона ліпше за всіх жінок, яких я будь-коли знав. Харчування добре для нервів і духу. Мужність походить із живота решта є відчаєм.
Але ні, їй забаглося назад. Бабця постійно на неї кричала, і це її злило. Мені тим часом удавати з себе покидька радше подобалося. Я попустив її кузена, місцевого пришибея.
Раніше того нікому не вдавалося. На День синіх джинсів від кожного в місті вимагалося ці джинси носити, інакше тебе закидали до озера. Я вбрався в костюм із краваткою й повільно, наче той Біллі Кід, у всіх на очах прогулявся містом, зазираючи до вікон і зупиняючись придбати сигари. Я зламав це містечко, мов сірник.
Пізніше здибав на вулиці міського лікаря. Він мені сподобався. Постійно був під кайфом. Не те, щоб я сидів на наркоті, проте якщо раптом мені знадобилося б сховатись від себе на пару діб, я знав, що в нього дістану все, що захочу.
— Ми плануємо їхати звідси, — повідомив я йому.
— Лишався б тут, — відповів він, тут добре ведеться. Щедре полювання та риболовля. Повітря чисте. І тиску нема. Це місто твоє, — продовжив.
— Знаю, док, але вона замовляє музику.
5
Дідо з бабцею виписали Джойс величенький чек, і ми поїхали. Винайняли собі ошатний будиночок на пагорбі, а тоді Джойс взялася за свою моралістичну дурню.
— Нам обом необхідно знайти роботу, — мовила Джойс, — аби довести їм, що ти з’явився не по їхні гроші. Довести, що ми самостійні.
— Крихітко, це ж дитсадок. Кожен битий дурень може знайти собі роботу, мудра людина зароблятиме, не працюючи. Це зветься «дільце». А я, схоже, вправний ділок.
Це її не цікавило.
Тоді я пояснив, що чоловік не може знайти роботу, доки не матиме машини, в якій зможе її шукати.
Джойс сіла на телефон, і старі вислали їй грошенят. Очуняв я в новенькому «Плімуті». На вулицю мене виперли в ошатному новому костюмі та сорокадоларових черевиках, я й подумав, хай йому грець, постараюся, щоб це тривало. Складським службовцем, ось ким я був. Коли не вмієш робити нічого, то стаєш складським службовцем, приймальником, комірником. Надибав я два оголошення, з’їздив у два місця і влаштувався в обох. Перша вакансія смерділа роботою, тож я обрав другу.
Коротше, засадили мене до мистецької крамнички працювати за машинкою з гумованою стрічкою. Велося легко. Роботи щодня було на годину чи дві. Я слухав радіо, збудував собі кабінет із фанери, поставив туди старий стіл, телефон і сидів там, почитуючи «Бюлетень перегонів». Часом то мені набридало, і я прогулювався вуличкою до кав’ярні й зависав там, попиваючи каву, пожовуючи пироги та фліртуючи
