Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

— Я маю ворогів в Іспанії, — сказав Карлос Еррера.

— Ну, то ходімо в Іспанію крізь твою мансарду, — відповів Контансон.

Лжеіспанець удав, що поступається, але, спершись на підпорку віконної рами, він схопив Контансона й кинув його з такою силою, що шпиг упав серед бруку на вулиці Сен-Жорж. Контансон помер на полі честі. Жак Коллен спокійно повернувся в свою мансарду й ліг у ліжко.

— Дай мені чого-небудь такого, щоб я дуже захворів, але не вмер, — сказав він Азії, — бо мені треба бути в стані агонії, щоб нічого не відповідати “цікавим”. Не бійся нічого, я священик і залишусь священиком. Тільки що я спекався, і дуже легко, одного з тих, хто міг зірвати з мене маску.

Напередодні, о сьомій годині вечора, Люсьєн виїхав у своєму кабріолеті на поштових з подорожньою, взятою вранці до Фонтенебло; там він заночував в останньому готелі з боку Немура. Наступного дня о шостій годині ранку він пішов сам пішки в ліс і попрямував до Бурона[91].

“Тут, — сказав він сам до себе, сідаючи на одну зі скель, звідки відкривається гарний краєвид на Бурон, — фатальне місце, де Наполеон сподівався зробити велетенське зусилля за два дні до зречення”.

На світанку він почув гуркіт поштового екіпажу і побачив бричку, в якій їхала челядь молодої герцогині де Ленонкур-Шольє і покоївка Клотильди де Гранльє.

“Ось і вони, — сказав сам до себе Люсьєн, — ну, що ж, розіграймо гарненько цю комедію, і я врятований, — я буду зятем герцога всупереч його волі”.

Через годину почувся звук, з якого легко було впізнати, що їде елегантний дорожчий екіпаж. Дами заздалегідь попросили стишити ходу на Буронському спуску і камердинер, що їхав ззаду, наказав зупинити екіпаж. У цю хвилину підійшов Люсьєн.

— Клотильда! — скрикнув він, постукавши у вікно.

— Ні, — сказала молода герцогиня своїй подрузі, — він не сяде в карету, і ми не будемо з ним самі, люба моя. Я згодна, щоб ви востаннє поговорили з ним. Але це буде на дорозі, — ми підемо пішки, а за нами піде Батіст... День гарний, ми добре одягнені, холоду не боїмось. Карета поїде за нами...

І жінки вийшли.

— Батіст, — сказала молода герцогиня, — кучер поїде поволі, ми хочемо трохи пройтись і ви підете з нами.

Мадлена де Морсоф взяла Клотильду під руку й дозволила Люсьєнові говорити з нею. Так вони всі вкупі дійшли до маленького сільця Гре. Була восьма година, і тут Клотильда відпустила Люсьєна.

— Ну, друже мій, — сказала вона, закінчуючи з благородством цю довгу розмову, — я ні з ким крім вас не одружусь. Я волію вірити в вас, ніж вірити людям, батькові, матері... Правда ж, ніколи ніхто не давав такого доказу прихильності? Отже, постарайтесь розвіяти фатальні упередження, що тяжіють на вас...

Раптом почувся галоп кількох коней і жандарми оточили невеличку групу, на превеликий подив обох дам.

— Чого вам треба? — сказав Люсьєн до них з гордовитістю денді.

— Ви пан Люсьєн де Рюбампре? — спитав королівський прокурор з Фонтенебло.

— Так, пане.

— Ви сьогодні ночуватимете в Ла Форс, — провадив він.

— Я маю наказ заарештувати вас.

— Хто ці дами? — скрикнув бригадир.

— Але ж... Пробачте, пані, ваші паспорти? Пан Люсьєн, наскільки мені відомо, має знайомства з жінками, які заради нього здатні...

— Ви вважаєте герцогиню де Ленонкур-Шольє за гулящу дівку? — відказала Мадлена, кинувши погляд герцогині на королівського прокурора.

— Ви досить гарні для цього, — хитро відказав урядовець.

— Батіст, покажіть паспорти, — відповіла молода герцогиня, усміхнувшись.

— А в якому ж злочині звинувачують пана? — спитала Клотильда, яку герцогиня спонукала сісти в карету.

— Співучасть у крадіжці і вбивстві, — відповів жандармський бригадир.

Батіст посадив зовсім зомлілу мадемуазель де Гранльє в карету.

Опівночі Люсьєн входив у Ла Форс, тюрму на вулиці Пайен-е-Бале. Його відвели в секретну камеру. Карлос Еррера був там з того моменту, як його заарештували.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

КУДИ ВЕДУТЬ ЛИХІ ШЛЯХИ

Наступного дня, о шостій годині, дві карети, які народ своєю енергійною мовою називав “салатними кошиками”, виїхали з Ла Форс і швидко попростували до Консьєржері, до суду.

Мало хто з фланерів не зустрічав цієї тюрми на колесах; та хоч книги в більшості пишуться виключно для парижан, іноземці, безперечно, з цікавістю прочитають тут опис цього жахливого знаряддя нашої кримінальної поліції. Хто знає? Можливо, що поліція російська, німецька або австрійська, судові установи тих країн, де немає “салатних кошиків”, скористаються цим описом, а в багатьох чужих країнах наслідування цього способу перевезення буде, безперечно, благом для ув’язнених.

Ця ганебна жовта карета на двох колесах оббита залізом і поділена на дві частини. Спереду — сидіння, оббите шкірою, над ним — відкидний фартух. Це — відкрита частина “салатного кошика”, вона призначається для пристава й жандарма. Міцні залізні ґрати відділяють на всю висоту й ширину карети цей своєрідний кабріолет від другої частини; тут є два дерев’яні ослони (на них сідають в’язні), поставлені, як в омнібусі, з обох боків коробки; в’язнів вводять туди по підніжці через глухі дверці, що відчиняються ззаду карети. Назва “салатний кошик” походить від того, що колись карета була відкрита з усіх боків, і в’язні там трусились як салат. Для більшої безпеки, щоб запобігти несподіванці, за каретою їде жандарм на коні, особливо коли в ній везуть засуджених на смерть до місця страти. Отже, втеча неможлива. Карету, оббиту залізом, не подолає жоден інструмент. В’язні, ретельно обшукані в момент арешту або ув’язнення, можуть щонайбільше мати при собі пружину від годинника, придатну для перепилювання ґрат, але безсилу проти рівної поверхні. Таким чином, “салатний кошик”, удосконалений