Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
Обидві міцні стіни аркади Сен-Жан були вкриті на шість футів заввишки шаром давнього бруду, бо на них бризкало з ринви; перехожим тоді нічим було захищатись від безперервного руху екіпажів та від “брикання повозів” — за тодішнім висловом, — крім тумб, давно вже вищерблених ступицями коліс. Тут не раз траплялось, що візок каменяра збивав неуважних перехожих. Таким був Париж тривалий час у багатьох своїх кварталах. Ця подробиця може дати уявлення про вузькість аркади Сен-Жан і про те, як легко було її захарастити. Досить було якому-небудь фіакрові в’їхати туди з Гревської площі саме в той час, коли торговка садовиною і городиною штовхала б туди з вулиці Дю Мартруа свій ручний візочок, повний яблук, — і третій екіпаж уже міг викликати захаращення. Перелякані перехожі втікали, шукаючи тумби, яка могла б захистити їх від ударів старовинних ступиць такої непомірної довжини, що довелося вкоротити їх законодавчим порядком. Коли приїхав “салатний кошик”, аркада була забита однією з отих перекупок, тип яких тим цікавіший, що й досі в Парижі збереглися подібні екземпляри, не зважаючи на дедалі більше зростання кількості фруктових крамниць. Це була така типова вулична перекупка, що сержант муніципальної поліції — якби цей інститут тоді існував — дозволив би їй роз’їжджати, не питаючи в неї перепустки, хоч її зловісне обличчя дихало злочином. Голова була вкрита поганенькою бавовняною клітчастою хусткою; крізь дірки хустки стирчали непокірні пасма волосся, схожого на щетину дикого кабана. Червона й зморшкувата шия була жахлива, а хустка не цілком закривала шкіру, немов видублену порохом, сонцем і брудом. Плаття її нагадувало шпалери. Черевики робили гримаси, немов глузуючи з обличчя, такого ж дірявого, як і плаття. А яка латка на череві!.. Навіть пластир не був би таким брудним. На віддалі десятьох кроків це бродяче й смердюче дрантя мусило вражати нюх чутливих людей. Руки її сто разів збирали врожай! Ця жінка або повернулася з німецького шабашу, або вийшла з притулку для жебраків. Але який погляд!.. Який сміливий розум! Скільки стриманої жвавості, коли магнетичне проміння її очей зустрілося з очима Жака Коллена, щоб обмінятись думкою.
— Забирайся ж, стара вошивице!.. — гукнув хрипким голосом кучер.
— Хіба ти мене роздушиш, катівський гусар! — відказала вона. — Твій товар не вартий мого.
І, намагаючись просунутись між двох тумб, щоб дати проїхати кареті, торговка заняла дорогу на час, потрібний для виконання її плану.
“О! Азія!.. — сказав сам до себе Жак Коллен, відразу впізнавши свою співучасницю, — значить, усе гаразд”.
Кучер усе ще обмінювався з Азією чемністю, а екіпажі скупчувались на вулиці Дю Мартруа.
— Ahe Pécairé fermati. Souni la! Verdem!.. — скрикнула стара Азія з інтонацією диких індіанців Іллінойса, властивою вуличним перекупкам, які так перекручують слова, що вони стають звуконаслідуваннями, зрозумілими тільки парижанам.
Серед вуличного гамору, серед криків усіх візників ніхто не міг звернути уваги на цей дикий вигук, що здавався криком торговки. Але зрозумілий для Жака Коллена, цей вигук доніс до його вуха умовною мовою, — в якій була змішана італійська з перекрученою провансальською, — таку жахливу фразу:
— Твій бідний хлопець арештований! Та я тут, щоб подбати про вас. Ти мене ще побачиш...
Не зважаючи на безмежну радість з приводу перемоги над правосуддям, — адже ж тепер він міг сподіватись зав’язати зносини з зовнішнім світом, — Жака Коллена опанувала реакція, яка вбила б усякого іншого на його місці.
“Люсьєн заарештований!..” — сказав він сам до себе.
Він трохи не знепритомнів. Ця новина була для нього жахливішою, ніж відмовлення в помилуванні, якби він був засуджений до страти.
Тепер, коли обидва “салатні кошики” їдуть по набережній, треба сказати, в інтересах цієї історії, кілька слів про Консьєржері, поки вони туди дістануться.
Консьєржері — історичне ім’я, жахливе ім’я, і ще жахливіша річ, пов’язана з революціями у Франції, зокрема з революціями в Парижі. Вона бачила більшість великих злочинців. Якщо це найцікавіший в усіх пам’ятників Парижа, то водночас і найменш відомий... для осіб, що належать до найвищих верств суспільства; проте, не зважаючи на величезний інтерес цього історичного відступу, він буде такий же швидкий, як їзда “салатних кошиків”.
Хто з парижан, іноземців або провінціалів, хоч би він перебув тільки два дві в Парижі, не помічав чорних стін з трьома товстими баштами й вишками на них — при чому дві з цих башт майже зліплені докупи, — похмурої й темної прикраси набережної Де Люнет? Ця набережна починається нижче мосту Міняйл і тягнеться до Нового мосту. Квадратна башта, так звана Годинникова, з якої було дано сигнал Варфоломіївської ночі, — майже така ж висока, як і башта Сен-Жак Ла Бушері, — показує, де міститься палац правосуддя і утворює ріг цієї набережної. Ці чотири башти, ці стіни, вкриті тим чорнуватим саваном, яким укриваються в Парижі всі фасади, обернуті на північ. Посеред набережної, біля покинутої аркади, починаються приватні будівлі, місце для яких було визначене за Генриха IV спорудженням Нового мосту. Королівська площа була повторенням площі Дофіна. Скрізь та ж сама архітектурна система — цегла, облямована перев’язями з обтесаного камінця. Ця аркада і вулиця Дю Арле відзначають західні межі палацу правосуддя. Колись поліцейська префектура, палац перших президентів парламенту, межувала з палацом правосуддя. Державний контроль і суд у справах податків доповнювали там найвище правосуддя — правосуддя монарха. З цього можна бачити, що перед Революцією палац правосуддя був так само ізольований, як його бажають ізолювати тепер.
Цей квадрат, цей острів будинків і пам’ятників, де знаходиться Сент-Шапель, найкраща дорогоцінність зі скарбниці Людовика Святого, це місце — святиня Парижа, його священне місце, його ковчег заповіту. Насамперед, тут уміщалось колись ціле місто, бо площа Дофіна була тоді лугом, що належав до королівських володінь, де був монетний двір, на якому карбували монети. Звідти — назва вулиці Де Ла Монне, яка веде до Нового