Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
“На попередньому допиті, — казав він сам до себе, — я удавав іспанця, що погано говорить французькою мовою, посилаючись на посла, наводячи дипломатичні привілеї і не розуміючи ніяких запитань, перемішуючи все це з непритомністю, каденціями, зітханнями, одне слово, з усякими “номерами” вмираючого. Залишімось на цьому ґрунті. Папери мої виготовлені по формі. Ми вдвох з Азією проглинемо пана Камюзо, він не дуже сильний. Отже, подумаємо про Люсьєна; йдеться про те, щоб підбадьорити його, треба за будь-яку ціну добратись до цього хлопця, накреслити йому план дії. Інакше він викаже себе, викаже мене і погубить усе!.. Перед допитом треба його, “натренувати”. Далі мені потрібні свідки, які підтвердили б моє священство!”
Таким був душевний і фізичний стан обох підслідних, чия доля залежала в цю хвилину від Камюзо, судового слідчого при першій інстанції трибуналу Сени, найвищого розпорядника найменших дрібниць в їх існуванні протягом того часу, який йому надається кримінальним кодексом, бо тільки він міг дозволити духівникові, лікареві Консьєржері або ще будь-кому вступати з ними в зносини.
Немає такої людської влади, включаючи й короля, міністра юстиції та прем’єра, яка могла б втрутитись у розпорядження судового слідчого; ніхто його не зупиняє, ніхто ним не командує. Це владар, що кориться виключно власному сумлінню і законові. Тепер, коли філософи, філантропи й публіцисти безнастанно піклуються про обмеження всіх соціальних властей, право, надане нашими законами судовим слідчим, стало предметом нападів тих жахливіших, що вони майже виправдані цим, — треба визнати відверто, — надмірним правом. Проте, для всякої розумної людини ясно, що це право повинно залишатись недоторканим. У деяких випадках можна було б пом’якшувати його практичне застосування, широко застосовуючи поруку; проте, суспільству, вже досить розхитаному недоумкуватістю й слабкістю суду присяжних (священної й найвищої судової інституції, яку слід було б довіряти тільки виборним почесним особам) — загрожувала б руїна, якби було розбито й цю колону, що підтримує все наше кримінальне право. Попередній арешт — це одна з тих жахливих, необхідних прерогатив, соціальна небезпечність яких врівноважується їх величчю. Зрештою, недовір’я до суду — це початок соціального розкладу. Скасуйте цю інституцію, відбудуйте її на інших підставах, вимагайте, як до революції, величезних майнових гарантій від судовиків, але вірте їм і не робіть із них образ суспільства, щоб зневажати їх. Тепер суддя, що одержує платню, як урядовець, в більшості випадків, бідний; він проміняв свою колишню гідність на пиху, що здається нестерпною всім тим, кого дорівняли до нього, бо пиха — це гідність, якій бракує опори. У цьому полягає вада сучасної інституції. Якби Франція була поділена на десять судових округ, можна було б піднести судовиків на вищий рівень, вимагаючи від них великих капіталів, але це неможливо при двадцяти шести округах. Єдине справжнє поліпшення, якого можна вимагати в реалізації влади, наданої судовому слідчому, це реорганізація арештного дому. Стан попереднього ув’язнення не повинен вносити ніяких змін у звички даної особи. Арештні доми в Парижі слід було б будувати, обладнувати й розміщувати так, щоб у корені змінити уявлення публіки про становище підслідних. Закон добрий і потрібний, але виконують його погано, а народ судить про закони на підставі їх застосування. Громадська думка у Франції засуджує підслідних і виправдовує підсудних з якоюсь незрозумілою непослідовністю. Можливо, що це є наслідком суто французької схильності до протесту. Ця непослідовність паризької публіки була однією з причин, які сприяли катастрофічному кінцеві цієї драми; як ми побачимо, дана причина була однією з найзначніших. Щоб бути обізнаним з таємницею жахливих сцен, які розігруються в кабінеті судового слідчого, щоб добре розбиратись у взаємному становищі обох воюючих сторін, — підслідних і правосуддя, які борються за таємницю, яку перші охороняють від цікавості судді, дуже влучно названого на тюремному жаргоні “цікавим”, — ніколи не слід забувати, що підслідні в секретній камері не знають абсолютно нічого з того, що кажуть ті сім чи вісім прошарків публіки, які складають єдину публіку; вони не знають ні того, що знає поліція, суд, ні того незначного матеріалу, який про обставини злочину оголошує преса.
Отже, повідомити підслідного так, як тільки що Азія повідомила Жака Коллена про арешт Люсьєна, це те саме, що кинути мотузку людині, яка потопає. Ми далі побачимо, як через це не вдалася спроба, яка без цього повідомлення, безперечно, згубила б каторжника. Після цих пояснень навіть ті особи, які найменше схильні хвилюватись, будуть злякані тими наслідками, що виникають через ці три причини жаху: позбавлення волі, мовчання і гризоти сумління.
Пан Камюзо, зять одного з придверників королівського кабінету, вже досить відомий, щоб не доводилось пояснювати його зв’язки й становище, був у цю хвилину майже так само збентежений, як і Карлос Еррера, слідством, яке йому було доручено. Недавній голова окружного трибуналу, він був переведений з цієї посади на посаду судді в Парижі, одну з найзавидніших судових посад, завдяки протекції славетної герцогині де Мофріньєз; її чоловік, камергер дофіна і полковник одного з кавалерійських полків королівської гвардії, був у такому самому фаворі в короля, як вона була в фаворі у Мадам[105]. За одну невелику, але важливу для герцогині послугу під час скарги на підробку векселя молодим графом д’Егріньон, подану якимось банкіром з Алансона (див. у “Сценах провінціального життя” — “Кабінет антиків”), — він із простого провінційного судді зробився головою суду, а з голови — судовим слідчим у Парижі. За півтора роки, коли він засідав у найважливішому в королівстві трибуналі, він уже зміг, за рекомендацією герцогині де Мофріньєз, завоювати увагу вельможної, не менш впливової дами — маркізи д’Еспар. Але тут йому не пощастило (див. “Справа про опіку”). Люсьєнові, як було сказано на початку цієї сцени, вдалося викрити справжні факти перед генеральним прокурором і графом де Серізі, щоб помститись пані д’Еспар, яка хотіла взяти під опіку свого чоловіка. Тільки-но ці впливові особи приєднались до друзів маркіза д’Еспар, його дружина
