Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Якщо ти можеш віддати того фатика Люсьєна де Рюбампре до суду присяжних і якщо його буде засуджено, — сказала вона йому на вухо, — ти будеш радником коронного суду.
— Яким чином?
— Пані д’Еспар хотіла б, щоб цьому бідолашному юнакові відтяли голову. У мене мороз поза спиною пішов, коли я чула, як кипить ненависть гарної жінки.
— Не втручайся в судові справи, — відповів Камюзо своїй жінці.
— Хіба я втручаюсь! — відповіла вона. — Третя особа могла б нас слухати і не догадатись, про що йдеться!
— І маркіза, і я обидві були так само чарівно лицемірні, як оце ти зо мною зараз. Вона хотіла, мовляв, подякувати мені за твої добрі послуги в її справі, казала, що, не зважаючи на неуспіх, вона вдячна за них. Говорила мені про жахливу місію, яку на вас покладає закон. “Який жах послати людину на ешафот! Але щодо цього юнака, то воно тільки справедливо” і т. д. Вона висловлювала жаль, що такий гарний юнак, привезений у Париж своєю кузиною, пані дю Шатле, так погано кінчив. “Ось до чого, — казала вона, — такі погані жінки, як ота Коралі, ота Естер, доводять молодих людей, досить зіпсованих, щоб поділяти з ними їх мерзенні заробітки”. Нарешті — прекрасні тиради про милосердя, про релігію! Пані дю Шатле сказала їй, що Люсьєн заслуговує тисячі смертей за те, що трохи не вбив свої сестри й матері... Вона говорила про вакантну посаду в коронному суді, вона знайома зі зберігачем печатки. “Ваш чоловік, пані, має прекрасну нагоду відзначитись!” — сказала вона нарешті... Ось і все.
— Ми відзначаємось щодня, виконуючи свій обов’язок, — сказав Камюзо.
— Далеко ти підеш, коли ти скрізь — урядовець, навіть зі своєю дружиною! — скрикнула пані Камюзо. — Знаєш, я думала, що ти дурний, — сьогодні я в захопленні від тебе!
У судового урядовця з’явилася на вустах одна з тих посмішок, які властиві тільки їм, як посмішки балерин — тільки балеринам.
— Пані, можна зайти? — спитала покоївка.
— Чого вам треба? — сказала їй господиня.
— Пані, старша покоївка пані герцогині де Мофріньєз приходила, коли пані була відсутня, і просила від імені своєї пані прийти в палац Кадіньян, залишивши всі справи.
— Нехай почекають з обідом, — сказала дружина слідчого, згадавши, що фіакр, який її привіз, ще чекає плати.
Вона знову надягла капелюх, сіла в фіакр і через двадцять хвилин була вже в палаці Кадіньян. Пані Камюзо провели боковим ходом і залишили саму на десять хвилин у будуарі, суміжному зі спальнею герцогині, яка з’явилась у повному блиску, бо мала їхати до Сен-Клу, бувши запрошена до двору.
— Любонько, між нами досить двох слів.
— Так, пані герцогине.
— Люсьєн де Рюбампре заарештований, ваш чоловік провадить слідство в цій справі. Я ручусь за невинність бідного хлопчика, нехай його звільнять за двадцять чотири години. Це не все. Одна особа хоче бачити завтра Люсьєна в тюрмі; ваш чоловік може бути присутній, тільки непомітно... Я вірна тим, хто мені служить, ви це знаєте. Король покладав великі надії на відвагу своїх суддів у важливих обставинах, за яких він незабаром мав опинитись. Я висуну вашого чоловіка, порекомендую його, як людину, віддану королеві, навіть коли б довелось ризикувати головою. Наш Камюзо буде насамперед радником, потім — старшим головою суду де-небудь... Прощайте!.. Мене чекають, ви пробачите мені, правда ж? Ви не тільки робите послугу генеральному прокуророві, який не може висловитись у цій справі, ви ще рятуєте життя жінці, що вмирає з розпачу, пані де Серізі. Отже, вам не бракуватиме підтримки... Ну, ви бачите, як я вам довіряю; мені не доводиться радити вам... ви знаєте...
Вона притулила палець до вуст і зникла.
“А я ж не могла сказати їм, що маркіза д’Еспар хоче бачити Люсьєна на ешафоті!” — думала дружина слідчого, повертаючись до свого фіакра.
Приїхала вона така збентежена, що, побачивши її, слідчий сказав:
— Амелі, що з тобою?
— Ми потрапили між молотом і ковадлом!
Вона розповіла своєму чоловікові на вухо про побачення з герцогинею, побоюючись, щоб покоївка не підслухала біля дверей.
— Котра з них могутніша? — спитала вона, закінчивши. — Маркіза мало не скомпрометувала тебе в отій дурній справі про опіку над чоловіком, в той час як герцогині ми завдячуємо всім. Одна дала мені невиразну обіцянку, тоді як друга сказала: “Ви будете насамперед радником, потім старшим головою суду...” Воронь мене боже давати тобі пораду, я ніколи не втручатимусь у судові справи, але я повинна повідомити про те, що кажуть при дворі і що там готується.
— Ти не знаєш, Амелі, що мені прислав префект поліції сьогодні вранці і через кого! — через одну з найзначніших осіб поліції королівства, через якогось Бібі-Люпена в політиці, який сказав мені, що уряд секретно зацікавлений у цьому процесі. Пообідаємо і поїдемо у Вар’єте.. Про все це ми поговоримо вночі, в тиші кабінету, бо я потребуватиму твого розуму; розуму слідчого, мабуть, не вистачить...
Дев’ять десятих судовиків заперечуватимуть, що в подібних обставинах жінка може вплинути на чоловіка; та коли це один із найнезвичайніших соціальних винятків, треба зазначити, що це річ правдива, хоч і випадкова. Суддя, зокрема в Парижі, де перебувають вершки судового світу, — немов священик; він рідко коли говорить про судові справи, хіба що публіка вже оголосила свій вирок. Дружини судових урядовців не тільки вдають, немов нічого ніколи не знають, але, крім того, в них у всіх досить такту, щоб розуміти, що, виявляючи щось відоме їм про яку-небудь таємницю, вони зашкодили б своїм чоловікам. І все ж, у важливих випадках, коли йдеться про кар’єру залежно від того чи того рішення, багато жінок, як Амелі, брали участь у міркуваннях судді. Зрештою, ці виняткові випадки, які тим
