Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
Обидва ці папірці, зліплені з боку письма так, щоб здавалось нібито це шматки того самого аркуша, були згорнуті за майстерністю, властивою тим, хто мріяв на каторзі про способи визволитись. Все вкупі набуло форми й консистенції кульки з бруду, завбільшки з оті воскові голівки, що їх ощадливі жінки наліплюють на голки зі зламаним вушком.
“Якщо я піду на допит першим, ми врятовані; але, якщо це буде хлопчик, усе загинуло”, — сказав він сам до себе, чекаючи допиту.
Момент був такий жахливий, що обличчя в цієї дуже сильної людини вкрилось холодним потом. Отже, ця дивна людина вгадувала істину в своїй сфері злочинства, як Мольєр — у сфері драматичної поезії, як Кюв’є — у зниклих тваринах. Геній — це завжди інтуїція. Нижче від цього феномена всі видатні твори завдячують лише талантові. У цьому й полягає різниця між людьми першорядними і другорядними. Злочин теж має своїх геніїв. Зацькований Жак Коллен збігався в думках з честолюбною пані Камюзо і з пані Серізі, кохання якої пробудилось під ударом жахливої катастрофи, що нищила Люсьєна. Таке було найвище зусилля людської думки проти сталевої броні Правосуддя.
Почувши брязкіт важких залізних замків і засувок у дверях, Жак Коллен знову надяг маску вмираючого; йому допомогло в цьому п’янке почуття приємності, коли він почув звук кроків наглядача в коридорі. Він не знав, якими способами Азія добереться до нього, але розраховував побачити її по дорозі, особливо після обіцянки, яку він почув від неї в аркаді Сен-Жан.
Після цієї щасливої зустрічі Азія зійшла на Гревську площу. До 1830 року назва “Грев”[107] — мала зміст, нині втрачений. Вся частина набережної від Аркольського мосту до мосту Луї-Філіппа була тоді така, якою її зробила природа, за винятком брукованої дороги, що, до того ж, ішла спадом. Тому під час високої води можна було човном їхати вздовж будинків і заїздити у вулиці, що спускались до річки. На цій набережній перші поверхи майже скрізь були підняті на кілька східців. Коли вода хлюпала об фундаменти домів, екіпажі об’їздили набережну жахливою вулицею Мортіллері, нині зовсім зруйнованою, щоб розширити ратушу. Отже, удаваній торговці легко було швиденько спустити візочок до низу набережної і сховати його там, доки не прийде по нього в умовне місце справжня торговка, яка тим часом пропивала виторг з цього гуртового продажу в одному з огидних шинків на вулиці Мортіллері. Тоді саме закінчували розширювати набережну Пеллетьє, і вхід на будову охоронявся інвалідом; йому можна було спокійно доручити візок.
Азія негайно взяла фіакр на площі Ратуші і сказала кучерові:
— В Тампль! Їдь щосили, заробиш добре!
Жінка, одягнена, як Азія, могла, не збуджуючи й найменшої цікавості, — загубитись у просторому ринку, де скупчується вся паризька голота, де метушиться тисяча мандрівних торговців, де галасують сотні перекупок. Ледве обидва підслідні були ув’язнені, як вона вже переодягалась у тісній, вогкій і низенькій антресолі над однією з отих жахливих крамничок, де продаються різні рештки тканини, украдені кравчихами чи кравцями; хазяйкою крамнички була стара панна на прізвисько Ромет, від імені Жеромет. Ромет була для перекупок ношеного плаття тим, чим були оті “пані Підмоги” для так званих статечних жінок у скрутних обставинах, тобто лихваркою на сто процентів.
— Доню моя, — сказала Азія, — мене треба причепурити. Я маю бути, принаймні, баронесою з Сен-Жерменського передмістя. І зробити все це треба якнайшвидше! — провадила вона, — бо в мене п’яти горять! Ти знаєш, які плаття мені до лиця. Давай сюди рум’яна; знайди мені шикарне мереживо і давай найблискучіші прикраси. Пошли дівча по фіакр, і хай він чекає біля задніх дверей.
— Слухаю, пані, — відповіла стара панна з покірливістю й догідливістю служниці перед своєю господинею.
Якби при цій сцені був присутній який-небудь свідок, він легко помітив би, що жінка, яка ховалась під ім’ям Азії, була тут у себе дома.
— Мені пропонують діаманти... — сказала Ромет, роблячи Азії зачіску.
— Крадені?
— Думаю, що так.
— Ну, хоч який би з того був зиск, дитино, треба втриматись. Деякий час ми мусимо стерегтись “цікавих”.
Тепер буде зрозуміло, яким чином Азія могла опинитися в приймальні палацу правосуддя з повісткою в руках, прохаючи провести її коридорами й сходами, що ведуть до судових слідчих, та питаючи про пана Камюзо щось за чверть години до його приходу.
Азія вже не була схожа на себе. Змивши, як актриса, свій грим старої, вона наклала білил і рум’ян та вкрила голову чудовою білявою перукою. Одягшись точнісінько так, наче дама з Сен-Жерменського передмістя, що шукає свою зниклу собачку, вона здавалась сорокарічною, бо сховала своє обличчя під чудовою вуалеткою з чорного мережива. Туго стягнутий корсет підтримував її талію кухарки. У чудових рукавичках, з турнюром — трохи надмірним, — вона поширювала навколо себе пахощі пудри “а-ля марешаль”. Гойдаючи ридикюльчиком із золотою оправою, вона поділяла свою увагу між стінами палацу правосуддя, де вона, очевидно, блукала вперше, і повідком гарненького “кінг-чарльза”. Таку поважну вдову незабаром помітило чорнополе населення приймальні.
Крім безробітних адвокатів, які замітають цю залу полами своїх чорних мантій і називають видатних адвокатів просто на ім’я, як це роблять між собою вельможі, щоб довести, ніби вони належать до аристократії цього стану, часто можна бачити тут терплячих юнаків, що перебувають при тому чи іншому повіреному. Вони довгенько вистоюють заради якої-небудь однієї справи, відкладеної на кінець, що її, можливо, доведеться захищати, коли адвокати першочергових справ з якої-небудь причини затримаються. Було б цікаво змалювати всі відмінності між отими чорними мантіями, які походжають у цій величезній залі по троє, іноді по четверо, утворюючи своїми розмовами страшенне гудіння, що лунає в цій залі, яку так влучно називають залою “загублених кроків”, бо ходіння виснажує адвокатів так само, як і балакучість. А втім, усе це буде предметом опису в окремому нарисі, присвяченому паризьким адвокатам.
Азія розраховувала на цих судових фланерів; вона нишком усміхалась на деякі жарти, які чула, і нарешті привернула увагу Массоля, молодого початківця, який більше був зайнятий “Судовою газетою”, ніж своїми клієнтами; він став, сміючись, до послуг цієї