Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Моя брекрасна Есдер, — сказав банкір, — мій ангел кохання, не гофоріть зо мною дак, чуєте... мені пуло б байтуже, якби цілий сфіт мене ффажав за слодія, апи тільки в фаших очах я пув шесною лютиною... Я дедалі пільш кохаю фас.
— Такий був мій план, — казала Естер. — Отже, я тобі ніколи більше не казатиму нікого такого, що тебе засмучує, слоненятко моє маленьке, бо ти став чистим, як дитя... Чорт забери! Гладкий негіднику, в тебе ніколи не було невинності, але треба ж було, щоб вийшли на поверхню ті нахили, з якими ти народився. Та вони так глибоко занурились, що випливли на поверхню тільки після шістдесяти шести років, — коли їх витяг гак кохання. У старих таке трапляється. Тому ж я нарешті покохала тебе; ти молодий, дуже молодий... Тільки я знаю такого Фредеріка... тільки я!.. Бо ти з п’ятнадцяти років був уже банкіром. У школі ти, мабуть, позичав товаришам яку-небудь кульку з умовою, що тобі повернуть дві...
Вона скочила йому на коліна, побачивши, що він сміється.
— Ну, добре, роби що хочеш! Та, боже ж мій! — грабуй людей, я тобі допомагатиму. Люди не варті того, щоб їх любили, Наполеон убивав їх, як мух. Чи не однаково, кому французи плататимуть податки — тобі чи казні?.. З казною кохаються, і, слово честі, чуєш... я це добре обміркувала, ти маєш рацію... Не бережи, стрижи без краю, — як сказано в Євангелії від Беранже... Цілуйте свою Есдер... А! — чуєш, та подаруєш цій бідоласі Валь-Нобль усі меблі з квартири на вулиці Тебу! Крім того, завтра ти їй піднесеш п’ятдесят тисяч франків... це буде з твого боку гарний жест, знаєш, котику. Це ж ти вбив Фалле, про тебе вже кричать... Така щедрість справить враження вавилонських розкошів... усі жінки говоритимуть про тебе. О! Ти будеш найвидатнішою, найблагороднішою особою в Парижі, а світ такий, що Фалле забудуть. Зрештою, це так би мовити, гроші, вкладені в загальну шану.
— Ті маєш рацію, мій ангел, ти снаєш сфіт, — відповів він, — ті пудеш моїм порадником.
— Добре, — провадила Естер, — тепер ти бачиш, як я піклуюсь про справи мого чоловіка, про його становище в світі, про його честь... Іди ж, іди дістань п’ятдесят тисяч франків...
Вона хотіла спекатись пана дю Нюсінжена, щоб послати по маклера й того ж вечора продати на біржі ренту.
— Чому ж сарас? — спитав він.
— Але ж, кицю, їх треба піднести в атласній коробочці, обгорнувши ними віяло. Ти скажеш: “Ось, пані, віяло, яке, мабуть, вас утішить...” Тебе вважають за Тюркаре, а ти дістанеш собі репутацію Божона![88]
— Шудово, шудово! — скрикнув барон, — отже, я пуду тепер тотепним!.. Так, я вже повторюю фаші тотепи!
У ту хвилину, як Естер сіла, втомлена зусиллям, якого докладала, граючи свою роль, увійшла Європа.
— Пані, — сказала вона, — ось посланець, якого надіслав з набережної Малаке Селестен, камердинер пана Люсьєна...
— Хай він увійде!.. А втім, ні, краще я вийду в передпокій.
— У нього є лист від Селестена до пані.
Естер кинулась у свій передпокій, глянула на посланця і побачила в ньому звичайного посланця.
— Скажи йому, щоб зійшов униз! — сказала Естер слабким голосом, опускаючись на стілець, після того як прочитала лист. — Люсьєн хоче заподіяти собі смерть... — додала вона Європі на вухо. — А, зрештою, віднеси йому листа.
Карлос Еррера, що й досі був у костюмі комівояжера, негайно зійшов униз, але, побачивши в передпокої сторонню особу, відразу спрямував свій погляд на посланця.
— Ти ж мені сказала, що нікого нема, — сказав він Європі на вухо. З крайньої обачності він негайно пройшов у вітальню, добре роздивившись посланця. Дурисмерть не знав, що вже деякий час у славетного начальника кримінальної поліції, який арештував його в домі Воке, був суперник, що мав його замінити. Цим суперником і був посланець.
— Правду кажуть, — сказав лжепосланець Контансонові, який чекав його на вулиці. — Той, кого ви мені описали, — в домі; але це не іспанець, і я руку в огонь покладу, що під цією сутаною — наша дичина.
— З нього не кращий священик, ніж іспанець, — сказав Контансон.
— Я впевнений, — сказав агент кримінальної поліції.
— О! Якби ми мали рацію!.. — сказав Контансон.
Люсьєна два дні не було, і цією відсутністю скористались, щоб наставити пастку; але він повернувся того ж вечора, і Естер заспокоїлась.
Наступного ранку, коли куртизанка саме виходила з ванни і знову вкладалась у ліжко, прийшла її подруга.
— Перлини в мене! — сказала Валь-Нобль.
— Покажи! — відповіла Естер, підводячись і спираючись своїм гарненьким ліктем на подушку, оздоблену мереживом.
Пані дю Валь-Нобль простягла подрузі щось подібне до двох ягід чорної смородини.
Барон подарував Естер дві левретки славетної породи, яка буде колись носити ім’я великого сучасного поета, що зробив їх модними[89]; отже, куртизанка, дуже горда, що отримала їх, зберегла за ними імена їхніх предків — Ромео і Джульєтта. Марно говорити про красу, білизну, грацію цих тварин, немов навмисно створених для кімнат; своєю натурою вони нагадують англійську стриманість. Естер покликала Ромео; Ромео прибіг на своїх лапках — таких гнучких і тонких, таких міцних і нервових, що ви сказали б: — це сталеві прути, — і глянув на господиню. Естер зробила рух, немов кидаючи йому одну з перлин, щоб притягти його увагу.
— Його ім’я прирікає його до такої смерті, — сказала Естер і кинула перлину, яку Ромео розтрощив зубами.
Собака не встиг заскиглити; він скрутився і впав мертвим на місці. Все було скінчено, поки Естер казала це надгробне слово.
— Ах, боже