Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

Кажучи це, він подивився на Естер і Люсьєна; потім, скориставшись загальним збентеженням, зник з надзвичайною швидкістю, бо хотів бігти додому, не чекаючи фіакра. На вулиці біля воріт його зупинила Азія, закутана в чорний капюшон, який жінки носили тоді, виходячи з балу.

— Надішли по святі дари, татусю Пейрад, — сказала вона тим голосом, який уже одного разу напророчив йому нещастя.

Тут була карета, Азія сіла і карета зникла, немов віднесена вітром. Стояло п’ять карет, і люди Пейрада ні про що не змогли дізнатися.

Повернувшись до своєї дачі в одному з найвідлюдніших і найчарівніших місць містечка Пассі, на вулиці де Вінь, Корантен, якого тут мали за комерсанта і палкого садівника, знайшов шифрований лист свого друга Пейрада. Замість відпочити, він знову сів у фіакр, який привіз його, звелів їхати на вулицю де Муано і знайшов там саму тільки Кат. Від фламандки він дізнався про зникнення Лідії і був вражений недостатньою передбачливістю Пейрада і своєю.

“Вони мене ще не знають, — сказав він сам до себе. — Ці люди здатні на все, треба дізнатись, чи вони вб’ють Пейрада, бо в такому разі я не здамся”.

Чим підліше життя людини, тим більше вона цінує його; воно стає протестом, безнастанною помстою. Корантен вийшов, пішов додому, переодягся у хворобливого стариганя в зеленуватому сюртучку, в ніби трав’яній перуці і повернувся пішки, керований дружбою до Пейрада. Він хотів дати накази своїм найвідданішим і найспритнішим номерам. Проходячи вулицю Сент-Оноре з площі Вандом на вулицю Сен-Рок, він йшов слідом за дивною дівчиною в туфлях і нічному вбранні. Дівчина, на якій був білий нічний халатик і нічний чепчик, раз у раз не могла стримати ридань і мимовільних гучних ремствувань. Корантен випередив її на кілька кроків і впізнав Лідію.

— Я друг вашого батька, пана Канкоеля, — сказав він своїм природним голосом.

— Ах, ось нарешті людина, на яку я можу покластися, — сказала вона.

— Удавайте, що не знаєте мене, — провадив далі Корантен, — бо нас переслідують жорстокі вороги, і нам треба ховатися. Але розкажіть мені, що з вами трапилось.

— Ах, пане, про це можна сказати, а не розказати... Я збезчещена, занапащена, і сама не знаю як!..

— Звідки ви йдете?

— Не знаю, пане! Я бігла так хутко, пройшла стільки вулиць, стільки поворотів, боячись переслідування... І коли я зустрічала яку-небудь чесну людину, то питала, як вийти на бульвар, щоб дістатись до вулиці де Ла Пе. Нарешті, проходивши вже... Яка тепер година?

— Пів на дванадцяту, — сказав Корантен.

— Я втекла у присмерку, значить, ходжу вже п’ять годин! — скрикнула Лідія.

— Ну, ви відпочинете, побачите свою добру Кат...

— О, пане, для мене вже немає відпочинку! Я не хочу іншого відпочинку, крім могили; я піду чекати її в монастирі, коли вважатимуть, що я гідна увійти туди.

— Бідна дитина! Ви захищались?

— Так, пане. Ах, якби ви знали, серед яких огидних створінь мене залишили.

— Вас, напевне, приспали?

— Ах, звичайно ж! — сказала нещасна Лідія. — Ще маленьке зусилля і я дійду додому. Мені млосно, мої думки не зовсім ясні... Тільки що мені здалося, немов я в саду...

Корантен взяв Лідію на руки, вона знепритомніла, і він поніс її по сходах.

— Кат! — гукнув він.

Кат з’явилась і радісно зойкнула.

— Не поспішайте радіти, — сказав Корантен повчальним тоном, — дівчина дуже хвора.

Коли Лідію поклали в ліжко, коли при світлі двох свічок, засвічених Кат, вона впізнала свою кімнату, то почала марити. Вона заспівала чарівних пісень, перемішуючи рефрени з якимись жахливими фразами, які вона тільки що чула. На її гарному обличчі були фіолетові плями. Спогади про її чисте життя перемішувалися зі спогадами про ці десять днів ганьби. Кат плакала. Корантен походжав по кімнаті, зупиняючись часом, щоб поглянути на Лідію.

— Вона розплачується за батька! — сказав він. — Чи справді є Провидіння? Ах, як правильно я зробив, не завівши родину... Дитина! Слово честі, мав рацію той філософ, що назвав її заручником у руках нещастя!..

— О! — сказало нещасне дівча, підводячись і не підбираючи свого гарного, розпущеного волосся, — краще було б мені, Кат, лежати не тут, а на піщаному дні Сени...

— Кат, замість плакати, дивлячись на вашу дитину, — це ж бо її не врятує, — ви краще б пішли насамперед по лікаря в мерії, а потім по Десплена і Б’яншона... Треба врятувати це невинне створіння.

І Корантен записав для Кат адреси обох славетних лікарів. У цю хвилину по сходах йшов чоловік, що звик до них; двері відчинились. Пейрад, спітнілий, з багровим обличчям, з налитими кров’ю очима, дихаючи немов дельфін, кинувся від дверей квартири в спальню Лідії з криком:

— Де моя дочка?

Він побачив сумний жест Корантена; очі Пейрада повернулись за жестом. Лідію можна було тепер порівняти тільки з квіткою, любовно вихованою ботаніком, яка впала зі стебла й була розчавлена підкованим чоботом селянина. Перенесіть цей образ у саме серце батьківства, і ви зрозумієте, який удар відчув Пейрад; його очі зросились слізьми.

— Хтось плаче... це батько... — сказала дитина.

Лідія ще впізнала батька; вона встала, опустилась на коліна перед старим у ту хвилину, як він упав у крісло.

— Пробач! Тату!... — сказала вона голосом, що розкраяв серце Пейрада; саме в цю хвилину він почув, як його ніби палицею вдарили по голові.

— Вмираю... Ах, негідники!.. — це й були його останні слова.

Корантен хотів допомогти другові; він прийняв його останній подих.

— “Помер від отрути..” — сказав сам до себе Корантен. — Ах, ось і лікар, — скрикнув він, почувши звук екіпажу.

Контансон, що з’явився, змивши свій мулатський грим, став,