Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
Будинок, однаково добре переобладнаний всередині і зовні, був комфортабельний, хоч і без розкошів. Можна було б скласти уявлення про це, кинувши оком на вітальню, де в ту хвилину перебувало товариство. Гарний обюссонівський килим, шпалери з кіперної сірої бавовняної тканини, оздоблені зеленими шовковими галунами, стіни, пофарбовані під дерево, різьблені меблі з червоного дерева, пооббивані сірим кашеміром із зеленими басонами, жардиньєрки, повні квітів, не зважаючи на пору року, — все разом милувало око. Зелені шовкові завіси на вікнах, оздоблення каміна, рами дзеркал були вільні від того несмаку, який все псує в провінції; нарешті найдрібніші деталі, елегантні й чистенькі, давали відпочинок душі й очам тією поетичністю, якої розумна закохана жінка може й повинна надавати домові.
Пані Сешар, ще в жалобі після смерті батька, працювала біля вогню над якимсь вишиванням; їй допомагала пані Кольб, економка, на яку вона покладалась в усіх дрібницях господарства. У ту хвилину, коли кабріолет під’їхав до перших будівель Марсака, до звичайного товариства у Бербері приєднався Куртуа, млинар, удівець, що хотів відпочити від справ і сподівався продати свою власність, якою Єва вочевидь дорожила, а Куртуа знав, чому саме.
— Ось під’їхав якийсь кабріолет, — сказав Куртуа, почувши біля дверей гуркіт повозки, — з того, як він торохтить, можна думати, що це місцевий.
— Це, очевидно, Постель з дружиною завітали до нас, — сказав лікар.
— Ні, — сказав Куртуа, — кабріолет приїхав з боку Манля.
— Матам, — сказав Кольб, високий і гладкий ельзасець, якого ми вже знаємо (див. “Втрачені ілюзії”), — пофірений з Барижа просить тосволу погофорити з паном.
— Повірений?!. — скрикнув Сешар. — Від цього слова в мене починаються кольки.
— Дякую, — сказав мер Марсака, на ім’я Кашан, що був двадцять років повіреним в Ангулемі і колись мав доручення переслідувати Сешара.
— Мій бідний Давид ніколи не виправиться, він завжди був неуважний! — сказала, посміхнувшись, Єва.
— Повірений з Парижа, — сказав Куртуа, — хіба у вас є справи в Парижі?
— Ні, — сказала Єза.
— У вас там є брат, — зауважив Куртуа.
— Аби тільки це не було ... в справі спадщини батька Сешара, — сказав Кашан. — Старий таки накоїв підозрілих справ...
Увійшовши, Корантен і Дервіль вклонились товариству, назвали свої прізвища і попросили дозволу поговорити з пані Сешар і її чоловіком на самоті.
— З охотою, — сказав Сешар. — Та чи йдеться тут про справи?
— Виключно про спадщину вашого батька, — відповів Корантен.
— У такому разі дозвольте, щоб пан мер, колишній повірений з Ангулема, був присутній при розмові.
— Ви пан Дервіль?.. — спитав Кашан, звертаючись до Корантена.
— Ні, пане, ось він, — відповів Корантен, показуючи на повіреного, який вклонився.
— Але ж, — сказав Сешар, — ми тут між своїми, ми нічого не ховаємо від сусідів, отже, нам нема чого переходити в кабінет, де й вогню немає... Наше життя не боїться світла...
— У житті вашого батька, — сказав Корантен, — було кілька таємниць, які вам, мабуть, неприємно було б оприлюднити.
— Хіба це щось таке, що може примусити нас почервоніти? — спитала перелякана Єва.
— О, ні, це грішок молодості, — відповів Корантен, наставляючи з цілковитою байдужістю одну з тисяч своїх пасток. — Ваш батько подарував вам старшого брата...
— Ах, старий ведмідь! — скрикнув Куртуа, — він вас зовсім не любив, пане Сешар, і приховав це від вас, хитрун... Ах, тепер я розумію, що він хотів сказати, коли говорив мені: “Ви побачите щось цікаве, коли я буду похований!”
— О, заспокойтесь, пане, — сказав Корантен Сешарові, уважно поглядаючи скоса на Єву.
— Брата! — скрикнув лікар. — Ось ваша спадщина й поділилась