Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

— Ти не дратуєшся? — спитала Естер, — не кажеш йому часом правду в очі?

— Навіть коли б ти, з твоєю спритністю, спробувала це... то, не зважаючи на всю твою втішність, він тебе вбив би своїми крижаними посмішками. Хоч би ти казала йому які завгодно смішні речі, вія поглянув би та й сказав би “Very good!” — і ти помітила б, що в його очах ти не більше ніж клоун.

— А якщо розгніватись?

— Однаково! Це було б для нього видовищем. Йому можна зробити операцію під лівим соском — він не відчує найменшого болю; очевидно, в нього жерстяне нутро. Я йому так і сказала. Він відповів: “Я єсть дудже радий за такий фізикал диспозишен”... І завжди чемний. Люба моя, в нього душа в рукавичках... Я ще кілька днів постраждаю так, щоб задовольнити свою цікавість. Коли б не це, о, я вже сказала б Філіппові, — а він не має собі рівних у фехтуванні, — щоб він дав мілордові ляпаса. Іншого виходу немає.

— Я тобі хотіла порадити це! — скрикнула Естер; — але тобі перше треба дізнатись, чи він уміє боксувати, бо в цих старих англійців сила хитрощів.

— Другого такого не знайдеш!.. Ні, коли б ти тільки побачила, як він питає мене, які будуть мої розпорядження і о котрій годині він може приїхати, щоб застати мене (ну, звичайно ж!), і яких він вживав шанобливих висловів, як то кажуть.

“джентльменських”, ти б сказала — “це жінка, яку обожнюють”; немає такої жінки, що не сказала б цього.

— І нам ще заздрять, моя люба! — сказала Естер.

— Нехай! — скрикнула пані дю Валь-Нобль. — Знаєш, ми всі більш-менш пересвідчились у своєму житті, як мало на нас зважають; але, люба моя, ніколи ще мене так глибоко, так цілковито не зневажала брутальність, як зневажає повага оцього грубезного бурдюка з портвейном. Коли він напідпитку, він виходить “щоб не бути протиунай”, як він каже Аделі, і не підпадати водночас двом “силлам”: жінці й вину. Він зловживає моїм фіакром, користується ним більше, ніж я. Ах, якби нам сьогодні пощастило напоїти його так, щоб він покотився під стіл!.. Але він, випивши десять пляшок, буває тільки напідпитку, очі в нього каламутні, проте, він бачить прекрасно.

— Це як у тих людей, у яких вікна брудні зовні, але які зсередини бачать, що робиться на вулиці... Я знаю таку властивість чоловіків — ця риса є в найвищій мірі у дю Тільє.

— Подбай, щоб дю Тільє теж був у тебе, і якби вони вдвох з Нюсінженом могли втягти його в яку-небудь комбінацію — це, принаймні, було б помстою за мене!.. Вони б його довели до жебрацтва! Ах, люба моя, потрапити до цього лицемірного протестанта після того бідолахи Фалле, що був такий цікавий, такий добрячий, такий жартун!.. Отож ми попосміялись!.. Кажуть, що маклери дурні... Ну, та цей був дурний тільки один раз...

— Коли він тебе залишив без жодного су? Завдяки цьому ти й взнала неприємності веселого життя.

Європа, привезена де Нюсінженом, просунула в двері свою гадючу голівку і, вислухавши кілька слів, сказаних на вухо господинею, зникла.

О пів на дванадцяту п’ять екіпажів зупинилися біля дверей уславленої куртизанки на вулиці Сен-Жорж. Це був екіпаж Люсьєна, що привіз Растіньяка, Блонде і Біксіу, екіпаж дю Тільє, барона де Нюсінжена, набоба і Флоріни, яку завербував дю Тільє. Потрійні вікна були сховані складками розкішних китайських завіс. Вечерю мали подати о першій годині; свічки палали, маленький салон і їдальня пишалися своїми розкошами. Збирались провести одну з таких розпусних ночей, які під силу хіба що цим трьом жінкам та цим чоловікам. Спочатку грали в карти, бо треба було почекати майже дві години.

— Чи ви граєте, мілорд? — спитав дю Тільє у Пейрада.

— Я грав з О’Коннелем, Піттом, Фоксом, Каннінгом, лорт Бругем, лорт...

— Назвіть відразу цілу безліч лордів, — сказав Біксіу.

— Лорт Фіц-Вільям, лорт Елленборо, лорт Гертфорд, лорт...

Біксіу глянув на черевики Пейрада і нахилився.

— Чого ти шукаєш? — спитав його Блонде.

— Чорт забери! — пружину, яку треба натиснути, щоб спинити машину! — сказала Флоріна.

— Граєте до двадцяти? — спитав Люсьєн.

— Граю все, що ві згодні програйт...

— От крутій! — сказала Естер Люсьєнові, — всі вони вважають його за англійця!..

Дю Тільє, Нюсінжен, Пейрад і Растіньяк сіли за партію віста. Флоріна, пані дю Валь-Нобль, Естер, Блонде і Біксіу залишились біля каміна провадити далі розмову. Люсьєн тим часом перегортав якесь розкішно ілюстроване видання.

— Страва на столі! — сказав Паккар, що був у повному параді.

Пейрада посадили ліворуч від Флоріни біля Біксіу, якому Естер порадила напоїти набоба надміру, підохочуючи його пити. Біксіу був здатний пити без кінця. Ніколи за все своє життя Пейрад не бачив подібного блиску, не куштував подібних страв, не бачив таких гарних жінок.

“Я маю сьогодні ввечері втіхи на всі тисячу екю, яких мені досі коштує Валь-Нобль, — подумав він, — та крім того, я в них виграв тисячу франків”.

— Ось приклад, який треба наслідувати! — крикнула до нього пані дю Валь-Нобль, що сиділа поруч з Люсьєном, показуючи жестом пишноту їдальні.

Естер посадила Люсьєна біля себе й стискала його ногу під столом своїми ніжками.

— Чуєте? — сказала Валь-Нобль, дивлячись на Пейрада, який удавав, що нічого не бачить, — ось як ви повинні впорядкувати мені будинок! Той, хто приїхав з Індії з мільйонами і бажає мати справи з Нюсінженами, мусить стати на їх рівень.

— Я член антиалкоголь тоуаристф.

— У такому разі ви здорово питимете! — сказав Біксіу, — бо в Індії страшенна спека, дядю!

Жарти Біксіу протягом вечері полягали в тому, щоб звертатись до Пейрада, як до