Ляля - Яцек Денель

— На диво ніхто не цупив їх цього року, — гукаю згори. — Шкода, що я не приїхав до Ґданська раніше, наробили б компотів, а так найкращі або обсипалися, або птахи подзьобали. Зрештою, на здоров’я, — просуваюся трохи вище. — Скинути тобі кілька?

— Ні, ні, тут іще є, — і я бачу, як бабуся нахиляється, шукаючи в траві черешень; широка спина в халаті й сиве волосся, укрите беретиком, бо без беретика не вийде, не має сили, навіть у найгіршу спеку.

— Е-е-е, то підгнилі. Ось тут гарні, бери, — але бабуся навіть не випрямилася, щоб подивитися, де вони впали. — Я був у Лисові. Ми їхали із друзями до Щавниці й дорогою заїхали до Лисова.

— Гм, і що?

— Нічого, хтось будується на місці садиби, — кажу це так спокійно, як лише можу; почувши мене зараз, ніхто б не здогадався, що побачивши бетонний фундамент там, де ще кілька років тому видніли залишки стін, де-не-де вкриті тиньком із рештками фарби пастельного кольору, я кинув одне з тих слів, які Бася незмінно супроводжує коментарем: «Упс, я б навіть за сто злотих такого не сказала».

— Свій?

— Ні, із Кельце. Іванського зустрів.

— Старого?

— Ні, сина. Старий давно помер, Генка померла два чи три роки тому. Я знайшов серед руїн стайні двері з маєтку. Бо тамтешні двері були внизу суцільні, із заглибинами. а вгорі із шибками, правда?

— Так. Ой, не вилазь так високо.

— Я вже зараз спускатимусь. Тобі не важко?

— Ні, ні, як утомлюся, то сяду собі на пеньку.

І так собі розмовляємо по вертикалі, крізь листя й крізь час. За парканом проходять сусідки, обмін компліментами, кажуть, що я великий. Хе, що робити. Шістнадцять мені вже ніколи не буде, але на черешню ще видряпуюся. І так далі, і так далі.

Удома помиємо черешні в червоному друшляку й заваримо чай, як завжди, відколи існує світ.

* * *

Поїхав Віктор, приїхала й від’їхала Бася, а я продовжував сидіти в Оліві й без кінця повторював: «Устань», «Піди до туалету», «Не чухайся», «Попісяй». Стандартні повідомлення в щоденнику:

На бабусиному фронті нині не дуже спокійно. Спершу за сніданком годину мочили ноги й обрізали нігті, які від часу останньої операції встигли вирости на півсантиметра. Товщина — місцями нормальна, місцями два міліметри; але я із цим якось дав раду й почав робити перев’язку, бо бабуся так собі роздряпала передпліччя, що почалося запалення. Кричу: «Не чухайся!», то вона або чухається далі, або трохи вище, трохи нижче, іноді чухає коліно. І так щомиті — у туалеті, у ванній, у кріслі, на дачі, без кінця. Я зробив компрес, але виявилося що треба розвести арніку, а не прикладати отак відразу, тож я розгорнув і попросив бабусю, щоб вона помила руку. Заходжу за хвилину до ванної, а вона сидить на унітазі в якійсь дивній позі, чи то лежить, чи то сидить. Знепритомніла. Замало п’є, зневоднилася. Я повернув її до тями, мама наказала залити в неї велику чашку «Ізостару» та й годі. Потім вона вже була у кращій формі, навіть пішла з батьками на дачу. Але все частіше говорить про смерть і, найгірше, що я теж це відчуваю. Коли вона нині сказала: «Ну, то я вже з вами прощаюся», мені серце мов свинцем налилося. Звичайно, усі заходилися жартувати, легковажно посміюватися і т. п. Мама звично крикнула:

— Що? Тепер? Ти не дурій, квартира невикуплена, як ноги простягнеш, то що нам із цим усім робити?

Бо мама вже така є. Узимку каже, що квіти задорогі, а влітку — що невідомо, що робити з піаніно. Люди по-різному виявляють свої почуття.

І було б так до кінця літа, якби бабуся не захворіла. Ми гадали, що це зневоднення, як рік тому. Я поїхав до Варшави в пошуках нового житла, дзвоню, а мама:

— Бабуся в лікарні. Треба вирізати жовчний міхур.

Коли я повернувся, бабуся вже була після операції, а в мами посивіло пасмо волосся над вухом, геть як у прадіда Брокля.

Ми поїхали до лікарні. Бабуня в непоганому настрої, та слід сказати, що не надто пам’ятала, що її оперували.

— Щось мені живіт болить.

— Мамо, тобі вирізали жовчний міхур.

Бабуся починає щось