Ляля - Яцек Денель
Від сарайчиків нічого не зосталося, їх розібрали до фундаментів, з вікна кухні видніла вулиця й паркан по той бік. І так потворно, і так потворно, але все-таки їм було сто років. Перед будинком не краще. Земля, узимку порита дикими свиньми — картина розпачу й злигоднів. Клумби зарослі. Горіх, обдертий від кори сусідом, якому дерево затуляло вікна, хоч і викинув листки, але поволі всихав і скидав недорозвинені, порожні шкаралупи. Мабуть, це його останній рік. Зрештою, Держуправління лісами, мабуть, вирішить продати землю під будівельні майданчики. Саду кінець. Разом із бабусею все, що було тут гарного, відійде без вороття, усе немов згортається слідом за нею, як-от на готичних мальовидлах янголи згортають картонне небесне склепіння.
* * *
Наступними днями я звикав до олівського способу життя; навчився використовувати перерви в догляді за бабусею, завдяки чому встигав упоратися з усіма домашніми обов’язками (прання, розвішування білизни, прибирання, готування, накривання на стіл), і мав вільний час. Попри це виявилося, що буденні дрібні дії розтягуються в часі до небувалих розмірів.
Уранішні обряди займали щонайменше три години. Спершу витягти з ліжка. Тоді довести до ванної («Ні, бабусю, не на кухню... поїси, коли вмиєшся... ні, не тепер, спершу треба зняти запісяну піжаму й памперс, умитися й одягтися»), посадити на унітазі, зупинити спроби чухатися (бабуся набула маніакальної звички машинально чухатися, і ані прохання, ані погрози не примушували її припинити роздряпувати собі нігтями рани на колінах, гомілках і ліктях), стягнути з унітазу («Бабуню, це тобі не магнатська резиденція. Бабуню! Бабуню, уставай. Не чухайся. Устань, не чухайся, не чухайся, не чухайся-а-а. Молодець. А тепер устань»), посадити до ванної («Бабусю, ти щодня при мені роздягаєшся, не показуй фокусів»), помити, витягти (перед тим вона п’ять хвилин поливала собі спину гарячою водою, що любила найдужче, а я тим часом знімав з ліжка постіль і вкидав до пральки), витерти, намастити маззю від пролежнів, застебнути памперс, одяг, причесати, приготувати сніданок, дати ліки, а тоді — знову «відцідити». А день лише почався й не можна забувати, що бабуся повинна пити, бо зневодниться, ходити щогодини до туалету, тренувати розум, не перегрівати голову, і таке інше; важче було хіба що з тамагочі, хоча не настільки, бо він, принаймні, не сперечався щоразу.
* * *
Бабуся — це ще й пастки й хитромудрі плани. Спершу я дозволив їй себе надурити. Вона знала, що їй не можна виходити на сонце в найбільшу спеку, отож пообіцяла мені тільки вийти на хвилинку перед будинок, у затінок, але за п’ять хвилин пішла на дачу. Я за нею, але якось так навмання, бо ж невідомо, куди вона подалася: до міста, до крамнички, чи, може, до лісу... через усе це в мене стався напад астми; нарешті я перестрів її на дорозі, спека страшенна, а їй і байдуже. Я розлютився. Відвів її на дачу (бо було близько, а я боявся повертатися в таку спеку без перепочинку). І ми з мамою дуже розгнівалися. Тим більше, що вона брехала мені у вічі, бо прихопила з дому ключі від альтанки. Я й не підозрював, що вона може бути такою хитрою. Хоча мама вважала, що ключі бабуся забрала за звичкою.
Наступного дня каже:
— Я хочу вийти...
— Не можна в таку спеку.
— А я хочу.
— А ти мені урочисто пообіцяєш, що сидітимеш в затінку і берегтимеш голову від сонця?
— Ну, цього я тобі пообіцяти не можу.
— Тоді я не можу тебе відпустити.
Якщо я мусив вийти з дому, то закривав її на ключ. Коли повертався, вона стояла під дверима, у беретику, хвацько насунутому набакир (неможливо було пояснити, що не треба носити нічого на голові у тридцятиградусну спеку), і вигукувала обвинувальним тоном:
— Так! Так! Ти мене ув’язнив. Я тут як у в’язниці.
— Бабусю, тобі не можна виходити в таку спеку. Пам’ятаєш, як ти знепритомніла минулого року? Знову хочеш до лікарні?
— Дурниці.
Якщо не стояла під дверима, то, мабуть, утомилася чекати й задрімала в кріслі. Прокинувшись нічого не пам’ятала, а я тихенько прибирав з передпокою викрутки, молотки та інші знаряддя, якими вона силкувалася відкрити замок («Бо в мене дуже сильні руки...»)
* * *
Приїхав Віктор. Це трохи пожвавило бабусю, проте ненадовго. Я йому співчуваю, і часом думаю собі, який же він терплячий. Чекає, доки я витягну бабусю з її кубла, вислуховує крізь двері ванної мої крики: «Не чухайся», «Устань», «Підмийся!, «Не чухайся»; допомагає приготувати сніданок, знімає шкірку з помідора, переконує бабусю прийняти ліки, стежить, щоб вона не з’їла щось шкідливе (а це буває незрідка; пробирається до кухні й випиває маринад зі слоїка з оливками або поїдає шкірку, зняту із твердого сиру; на щастя, поки не добралася до стеаринових свічок). Він мені дуже допомагає, проте я однаково час від часу кажу йому:
— Щось я вже цього не витримую. Піду подзвоню Басі.
— Ага.
— Привіт, Басю. З мене досить.
— Бабусі?
— Вражений твоєю проникливістю, любий Ватсоне. Найгірше з пісянням. Щодня вранці доводиться силоміць витягати її з ліжка. Кажу: «Бабусю, будь ласка, вставай». — «Я зараз не можу, — відказує вона серйозно, — бо пісяю». Або приходжу: «Бабусю, вставай, та вставай-бо!» — «Зараз, я ще така сонна...» Ну, думаю, мене це не врятує, нехай поспить ще десять хвилин. Сідаю в кріслі, переглядаю газету, а збоку, з бабусиної ніші такий собі меседж: «Обпісяюся чи не обпісяюся? — і радісне: «Обпісялася!»
Бася сміється, перепрошує, і знову сміється.
— Немає чого перепрошувати, це можна витримати тільки ставлячись до цього з гумором. У мене зараз Віктор. Він страшенно здивувався, що я так турбуюся про бабусю, що в мене стільки до
