Ляля - Яцек Денель

Отак я собі клацаю по клавіатурі, підсміюючись час від часу, але з ніжністю, мимохіть, жодного примітивного глузування. Пишу, пишу, але з передпокою долинають якісь стуки-грюки, і я знаю, що знову почалися нічні мандри. Чверть по одинадцятій, а бабуся виконує номер під назвою «Оборона Теребовлі», тобто встає з ліжка і, озброївшись паличкою для відкривання штор, розпочинає обхід квартири. «Нічна варта» Рембрандта у виконанні регенток шпиталю Франса Гальса. Відчиняються навіть вхідні двері, тож якби комусь і справді заманулося торохнути її по голові, то залишилося хіба що погаласувати й чекати за порогом із якою-небудь залізякою.

— Бабусю, що ти робиш?

— А мені здавалося, що тут хтось ходить.

Важко це виключити; люди повертаються додому, сміються, балакають, сваряться, коти нявчать у кущах.

— Бабуню, йди спати, — кажу трохи сердито, а трохи підсміюючись, — у тебе старечий маразм, так це зветься мовою медиків.

— Це значить, що я старенька?

— Ні. Це значить, що ти старенька зі старечим маразмом.

— Ага. А ти мене захистиш, якщо я посеред ночі нароблю рейваху?

— Так, захищу.

І вона йде спати, стискаючи паличку.

Не знаю, чи хтось іще так довіряє мені, як вона. «Захистиш мене?» — «Захищу». Але ж не від усього.

У колонках — вічний Брамс, а я повертаюся до писання.

Приходить до кімнати й каже, що хоче вийти.

— Тоді спершу до туалету попісяти.

— Я вже впісялася. У труси.

Дивлюся — а всі брюки мокрі до кісточок.

— О Боже, ти що, памперса не одягла ?

— Одягла.

Не одягла.

— То фотель теж мокрий?

І тут — увага — слово-шедевр:

— Най-і-мо-вір-ні-ше.

Прекрасне слово «найімовірніше». Я помітив це якогось дня за сніданком. Таке вишукане, ненав’язливе; молодь у таких випадках каже «ніколи», «завжди», «скрізь». Я сам часто пишу «усе», «останній». А бабуся: «Найімовірніше». Ніхто тепер так не каже; слівце з холодного, розсудливого лексикону радника Карнаухова.

Уранці за сніданком:

— Цей хліб не дуже добрий. Чомусь уранці мені завжди бракне енергії, щоб піти до Мацейчака.

— До Мацейчака? А де пекарня цього Мацейчака?

— У Кельце, — каже бабуся, мов це очевидна річ.

— А ми де зараз?

Сміється. Наче нічого не сталося. Та їй уже траплялося сказати, що в Лисові.

— Ой, як шкода, — заявила вона колись мамі на Морені в Ґданську, — що ми не привезли з Лисова молока до кави, там воно набагато смачніше.

— А де ми зараз?

— У Кельце.

— А рік який?

— Сорок третій.

Вона живе в особливому безчассі; не усвідомлює своєї неповносправності. Якщо її спитати — розповість, як щокілька днів ходить на базар, сама собі готує їсти, сама прибирає, багато читає, іще цьогоріч варила якесь варення. От тільки до Мацейчака не має сили ходити по хліб, а так усе гаразд. Час від часу питає: «А де батько?», причому може йтися про прадіда, або про діда, або про мого батька. Переважно про померлих. Я замислююся, чи вона їх часом не бачить.

Нині була ідилія. Не дуже спекотно, ми виходимо на подвір’я, я видряпуюся на черешню.

— Тільки не залазь дуже високо, — каже бабуся, яка саме цього разу пригадує, що не дуже добре вміла лазити по деревах.

Але я вже високо і, вигинаючись у бік інших гілляк, хапаючись за кукси обламаних грубих гілок, відчуваючи під долонями дивну