Ляля - Яцек Денель

— Ну, певне ж, — відказує Бася, — хто тобі щиріше дошкулить, ніж друг...

— Авжеж. Або брат. Теж добрий. Займався нею останнім часом, як звичайно, коли в мене вихідний. Але так займався, що коли я ненадовго прийшов додому біля шостої, то побачив записку: «Нагодуй бабусю, як повернешся, бо я не мав часу, а вона голодна». І все. Я б йому комахи не довірив, не те, що бабусю.

— Слухай, але ти дзвониш із Ґданська, страшенно дорого...

— Ех, я потребую співчуття. А найгірші ці суперечки. Про будь-що. «Бабусю, йди до туалету». — «Ні». — «Ну ж бо, іди». — «Ні. Я не хочу пісяти». — «Так про те і йдеться, що тобі не хочеться». І так годинами. «Бабусю, не чухайся». Або: «Устань з унітазу», а вона дивиться на мене, дивиться, і нарешті відповідає по-панському: «Ну, гаразд. Але я зроблю це лише тому, що дуже тебе люблю».

— Це дуже гарно.

— Часами. Обеззброює. Але, розумієш, це з усім так. Я починаю репетувати, як моя мати. Прошу випити ліки. Навіть не відкриває очей, тільки язика висолоплює. Нарешті кладе все це до рота, але запиває маленькими ковточками. «Бабусю, ковтай», — кажу чи не всоте. — «Ні, бо вони такі недобрі, ці ліки». І що тут робити?

— Що я тобі можу сказати? Нічого. А твій брат не може...? Не може. Ну, так.

— Така карма.

— Така карма.

Повертаюся до кімнати. Віктор щось читає.

— І що?

— Що із чим?

— Як це із чим? З бабусею.

— Усе гаразд. Подзвонив, пожалівся, і мені полегшало. Хоча я однаково виснажений. Іду спати. Якщо хочеш, можеш собі далі читати.

— А світло тобі не заважатиме?

— Ні.

— Ну, добраніч.

— Добраніч, добраніч.

І йду спати згнітивши серце, бо назавтра знову планую боротьбу. А тут несподіванка. О дев’ятій тридцять бабуся заходить жвавим кроком (ну, жвавим дріботінням) і стає на порозі, кліпаючи очима.

— Бабусю, — питаю, — що ти тут робиш?

— Я встала. Уже пів на десяту.

— Але вчора ти спала ще о десятій, і я витягав тебе з ліжка мало не силоміць.

— Учора було вчора, а нині є нині. Нині наступ.

— Що таке? — питає Віктор з-під ковдри в іншому кінці кімнати.

— Наступ армії. Польської. Пані Крися балакає з якимсь офіцером.

Я занімів. Вона захопила мене зненацька, я ще й не прочумався. Загорнувся в ковдру й побіг до вітальні. Визираю у вікно, а там пані Крися розмовляє з пані Елею. Повертаюся, а бабуся тим часом пояснює Вікторові:

— Цілу ніч не могла спати; якісь перегрупування, маневри; цілісіньку ніч я чула як віддають накази.

* * *

Щовечора сідаю до комп’ютера й записую діалоги. Усю їхню кумедність, ніжність, неймовірну метафорику; найбільше люблю героїчні фрагменти, тобто «Мої канікули з Юдитою, войовничою вдовою з Бетулії, під спільним дахом».

Ідемо на дачу, раптом бабуся витягає з кишені стару ручку від парасольки й гордо мені демонструє.

— Дивися, що в мене є!

— Навіщо? — питаю, хоч відповідь знаю наперед.

— Щоб від бандитів оборонятися.

Лягла о дев’ятій, але встала ще на хвилинку.

— Візьми ломаку, — каже мені тоном доброго порадника, — візьми добрячу ломаку.

— Нащо?

— Про всяк випадок, якби хтось крізь вікно заліз.

— Але, бабусю, тут ніхто ніколи не залазив.

— Аякже, залазив, як ти був маленьким. Закинув такого якірця й заліз.

— І що?

— Я його вдарила, бо я бачила, як він залазив. По голові його гепнула.

От і маєш.

— Букет упав, — кажу, — отой срібно-рожевий. Мотузки обірвалися. Треба підв’язати, бо розпадеться.

— Мене теж треба підв’язати. Я теж розпалася.

— Ну, це вже трохи складніше.

— Ах, якби ж мене ті панночки з Равенсбрюку підв’язали...

— Ну, не певен, що тобі б це було на користь...

— А це вже інша справа.