Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

були такі гарні, що, напевне, захопили б кожного, хто їх побачив би. Але от цікаво — можливо, їхні душі спілкувалися в небі? — вона, коли не могла заспокоїтися, також брала в руки пензлик і в щоденнику малювала і записувала все, що відбувалося в її житті. Хто знає, що чекало їх у майбутньому?

Незабаром настав новий рік. Імператор усе ще хворів, і в столиці панувало занепокоєння. Імператор мав тільки одного сина від дочки Правого міністра, ньоґо Сьокьоден, якому виповнилося лише два роки. Тому, природно, престол мав би перейти до принца-спадкоємця[310]. І коли Імператор почав шукати людину, яка могла б піклуватися про наступника і виконувати державні справи, то вважав неприпустимим залишати Ґендзі у вигнанні і врешті-решт, усупереч застереженням Імператриці-матері, видав указ про його помилування. З минулого року Імператриця-мати страждала від нападу злих духів, а в столиці з’являлися численні знамення, які викликали в людей зловісні передчуття. І хоча, можливо, завдяки вимушеній стриманості, його здоров’я на якийсь час трохи поліпшилося, але почуття безпорадності, що переслідувало його останнім часом, підштовхнуло до того, що двадцятого дня сьомого місяця був виданий указ про повернення Ґендзі до столиці.

Хоча Ґендзі сподівався на прощення, але хіба міг знати, коли це станеться у цьому мінливому світі? Звичайно, така раптова звістка його обрадувала, але водночас до неї домішувався і смуток: жаль було покидати узбережжя Акасі ... «Що ж, цього треба було очікувати...» — подумав Нюдо, дізнавшись про указ, і спочатку занепав духом, але потім дійшов висновку, що повернення Ґендзі до столиці якнайкраще сприятиме здійсненню його власного бажання.

Останнім часом Ґендзі щоночі зустрічався з дочкою Нюдо. А приблизно з шостого місяця вона помітила в своєму організмі певні тривожні симптоми. Оскільки розлука стала неминучою, то, напевне, з розпачу він відчував до неї більшу ніжність, ніж колись. «Як на біду, видно, моїм тривогам не буде кінця-краю!» — думав розгублений Ґендзі. Що й казати, зажурилася також дівчина. Бо хіба могло бути інакше? Раптово вирушаючи колись у сумну подорож, Ґендзі заспокоював себе надією на повернення, а от тепер перед радісним від’їздом до столиці із щемливим болем на серці думав, чи зможе ще раз сюди приїхати. Його супутники раділи кожен по-своєму. Люди, які прибули зі столиці для зустрічі з Ґендзі, були щасливі й у доброму настрої, і тільки у Нюдо на очах не висихали сльози. Так минув ще один місяць. У цю пору, коли навіть небо навіювало смуток, Ґендзі цілими днями мучився думками: «І чого це з власної примхи я завжди безоглядно потрапляю в халепу?» А його супутники, які добре знали, в чому справа, дивлячись на нього, незадоволено бурчали: «От бідолаха! Видно, давня звичка дається взнаки!» «Досі він усе приховував й іноді потайки легковажно її відвідував, а останнім часом, на жаль, можливо, зробив її зовсім нещасною», — перешіптувалися вони. Йосікійо не міг заспокоїтися, коли почув, що, мовляв, саме він розповів Ґендзі про дівчину.

Днів за два до від’їзду Ґендзі приїхав у будинок під горою ще завидна й, чи не вперше при світлі побачивши жінку, благородну й привабливу, відчув, що навряд чи коли-небудь зможе її покинути. «Якось постараюся перевезти її до столиці», — вирішив він, намагаючись утішити її такою обіцянкою. Ясна річ, не варто повторювати, яким прекрасним було тоді його обличчя. Останнім часом, постійно віддаючись молитвам, він трохи схуднув і став невимовно привабливим. Тепер, коли з жалю до неї, захлинаючись сльозами, він присягався їй у вірності, вона, здавалось, була готова задовольнитися таким непевним щастям, але його неперевершена краса змушувала її болісно відчувати власне низьке становище. Сьогодні навіть морські хвилі та осінній вітер шуміли по-особливому. На березі стелився димок від багаття, коли рибалки добували сіль, і все це разом надавало місцевості надзвичайної чарівності.

«Хоч розлучатись

Нам з тобою доведеться,

Та дим багаття,

Де сіль виварюють,

За мною стелиться...» —

сказав Ґендзі, а вона відповіла:

«Як бурхливо горять у вогні

Клубки водоростей,

Що рибалки зібрали.

Так і думи мої сплутались,

Що не здатна вам докоряти».

Хоча крізь сльози вона ледве говорила, але врешті-решт зуміла дати красномовну відповідь. А Ґендзі поскаржився, що всупереч його постійному бажанню вона так жодного разу і не зіграла йому на кото. «Зіграйте хоч що-небудь на згадку», — попросив він і потім, звелівши принести привезене зі столиці китайське кото, почав тихенько грати задушевну мелодію. У глибокій нічній тиші полинули чисті, світлі звуки. Нюдо, не витримавши, просунув дочці під завісу кото «со». Своєю грою Ґендзі розчулив її до сліз і надихнув так, що вона почала несміливо, але благородно, немов придворна пані, грати. Ґендзі завжди вважав, що в грі на кото «со» не мала собі рівних монахиня-мирянка Фудзіцубо, яка захоплювала слухачів яскравою, по-сучасному виразною грою, настільки досконалою, що перед ними мимоволі виникав її чарівний образ. А от дочка Нюдо грала чисто, вражаючи своєю високою майстерністю, якій можна було позаздрити. Заворожений її грою Ґендзі довго слухав чарівні, незнайомі мелодії і, коли, на жаль, вона відклала кото, невдоволено дорікнув собі: «О, чому я не зумів переконати її грати для мене раніше?» Він щиро присягнув дівчині у вірності й сказав: «Нехай це китайське кото буде запорукою того, що коли-небудь ми ще гратимемо разом», — а дівчина відповіла ледь чутно:

«Сказані ненароком слова

Ви мені залишили,

Як надію,

Щоб з кото у руках

За вами невтішно ридати...»

На це Ґендзі дорікнув їй:

«Нехай струни кото,

Що вам залишаю,

В час розлуки

Не слабнуть

І нинішній лад збережуть...» —

і пообіцяв: «Ми обов’язково побачимося, перш ніж розладнається це кото». Але вона, природно, думала тільки про близьку розлуку й гірко ридала.

Коли настав день від’їзду, Ґендзі залишив її будинок виїжджав удосвіта, ще затемна. Люди зі столичного почту метушилися навколо, й він, украй розгублений, ледве встиг знайти вільну хвилину, коли поруч не було нікого, щоб послати їй такого листа:

«З тугою в серці

Затоку я лишаю

І думаю стривожено,

Що станеться із хвилями,

Які б’ються об берег».

А вона відповіла:

«Коли рідна оселя,

Де роками я прожила,

Запустіє, осоружною стане,

Було б краще, якби хвилі

В море мене понесли».

Прочитавши її щирі слова, Ґендзі не міг стримати сліз. Люди не знали, в чому справа, проте не дивувалися: «Видно, навіть до такої оселі можна звикнути за тривалий час. От він і сумує тепер». А от Йосікійо та його друзям не сподобалося, що Ґендзі не на жарт закохався в дочку Нюдо. Хоча повернення до столиці їх тішило, але сама думка, що сьогодні доведеться таки розлучатися з цим узбережжям, настільки засмучувала, що викликала сльози під час розмови. А втім, чи варто докладно про це писати? Нюдо постарався, щоб церемонія прощання відбулася з великою пишнотою. Супутники Ґендзі, навіть слуги найнижчого рангу, отримали від господаря чудове дорожнє вбрання. Здавалось неймовірним,