Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
«Я першою хотіла б
Знятися у небо,
Якщо багаття дим
Між нами
Не простелиться...»[322]
«О, не кажіть так, це жорстоко...
Заради кого
Я поневірявся
По горах і морях?
Заради кого у сліз
Потоці нескінченному тонув?
Чи зумію я переконати вас? Життя не буває таким, як цього хочеться... Хіба не заради вас я уникав ненависті інших жінок?» Присунувши до себе кото «со», Ґендзі настроїв його і запропонував Мурасакі зіграти, але вона навіть не торкнулася струн, напевне, в думках позаздривши майстерності тієї особи з Акасі. Хоча вона мала лагідну, миролюбну вдачу, але такі раптові спалахи ревнощів і гніву в його очах зовсім не зменшували її привабливості.
Нишком підрахувавши, що на п’ятий день п’ятого місяця дівчинці в Акасі мало виповнитися п’ятдесят днів[323], Ґендзі марно намагався уявити собі її обличчя. «Таке свято могло б бути радісним, якби відбувалося в столиці, та, на жаль, дитина народилася у глухій провінції. Якби це був хлопчик, то я б ним особливо не переймався, а от дівчинка заслуговує пильної уваги, адже заради її народження я натерпівся прикрих поворотів долі», — думав він, посилаючи в Акасі гінця. «Приїдь обов’язково у потрібний день, не помилися», — попередив Ґендзі, й той прибув в Акасі саме п’ятого дня. До вишуканих подарунків Ґендзі завбачливо долучив цілком практичні речі, без яких не обійтися в провінції.
«Водорості морські,
Що незмінно ростуть
Серед скель,
Навряд чи знають,
Що сьогодні розцвів ірис[324].
Туга така, що аж серце болить. Так жити далі неможливо. Зважтеся на переїзд у столицю. Ніколи не пошкодуєте», — писав він.
Почувши про це, Нюдо, як звичайно, заплакав від радості, що дожив до такого щасливого дня. І хоча, звісно, сам він заздалегідь якнайкраще приготувався до цього дня, але без гінця зі столиці дитяче свято було б похмурішим, ніж темна ніч. Годувальниця уже встигла полюбити його дочку і, ставши для неї цікавою співрозмовницею, скрашувала її сумне життя. Молодій пані прислужували жінки, запрошені зі столиці через давні сімейні зв’язки, ні в чому не нижчі за походженням від нової годувальниці, колишні палацові служниці, тепер збіднілі й немолоді, що прибули сюди в надії знайти серед тутешніх скель порятунок від мирської суєти. А от годувальниця вирізнялася серед них молодістю. Вона без упину розповідала дочці Нюдо такі цікаві жінкам історії про Ґендзі, про його вплив у світі, про його славу серед придворних, що врешті-решт пані Акасі повірила: він, якому вона подарувала дитину, ніколи її не покине. Коли вони разом читали листа, годувальниця подумки зітхала: «О, як же їй несподівано усміхнулася доля! А мені випали самі злигодні...» Та оскільки Ґендзі щиро цікавився її здоров’ям, то така рідкісна милість її заспокоювала.
І от яку відповідь написала пані Акасі:
«До журавлика,
Що за скелею непримітною
Тужно курличе,
Навіть сьогодні
Ніхто не завітає...
Не знаю, чи довго житиму тепер, коли вкрай багато чого засмучує мене, а заспокоюють тільки рідкісні Ваші листи. О, як хотілося б бути спокійною за її майбутнє!..»
Не один раз перечитуючи її листа, Ґендзі довго шепотів: «От бідолашна!..» — а Мурасакі, краєм ока поглядаючи на нього, ніби сама до себе, тихо промовила: «Човен усе далі й далі відпливає...»[325] «Невже ви настільки не довіряєте мені, що навіть випадкове зітхання неправильно тлумачите? Просто я іноді згадую про те узбережжя і зітхаю, бо не можу забути минулого, а ви ловите кожен мій подих», — дорікнув їй Ґендзі, показавши тільки обгортку листа. Побачивши вишуканий, не гірший, ніж у будь-якої придворної дами, почерк пані Акасі, Мурасакі мимоволі подумала: «От у чому причина...»
За таких обставин, щоб догодити Мурасакі, Ґендзі не виїжджав з дому й, до того ж обтяжений численними державними справами, мусив утримуватися від таємних походеньок, зокрема, на жаль, не відвідував і Ханацірусато, та оскільки від неї не надходило надзвичайних звісток, то особливо і не турбувався. Але от одного дня дощового п’ятого місяця, коли в державних та особистих справах настало деяке затишшя, він згадав про неї і вирішив провідати. Оскільки, тримаючись осторонь, Ґендзі все-таки постійно дбав, щоб жінка ні в чому не відчувала потреби й жила винятково його милостями, то, зустрічаючись з нею, не відчував докірливих поглядів спідлоба, вельми поширених серед нинішніх манірниць. Проте за роки, які минули від його останніх відвідин, будинок зазнав ще більшого запустіння. Спочатку Ґендзі поговорив зі старшою сестрою, ньоґо Рейкейден, а коли опустилася ніч, крізь бокові двері пройшов у західний флігель. У тьмяному місячному сяйві, що лилося всередину, постать Ґендзі здавалася неймовірно прекрасною. Заскочена його появою, жінка все ще сиділа біля галереї, милуючись місяцем, а її спокійне обличчя надавало їй особливої привабливості. Почувши, як ніби десь поруч застукав дзьобом болотний пастушок, вона лагідно натякнула:
«Якби не розбудив мене
Болотний пастушок,
То як могла б я
У хатину бідну
Сяйво місяця впустити?»
«Справді, у кожної жінки — свої принади, — подумав Ґендзі. — Але саме це є причиною усіх моїх страждань».
«Якщо від стуку
Пастушка болотного
Щоразу прокидатися,
То у ваш дім
Хтозна-що проникатиме.
Боюсь за вас...» — дорікнув він їй, але, звичайно, це не означало, що він сумнівається в її