Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

китайське кото, якого давно не торкався, Ґендзі легенько пробіг пальцями по струнах, присутні, дивлячись на нього, не могли приховати зворушення. А, коли, вклавши всю душу, він заграв п’єсу під назвою «Корьо», то звуки струн, змішані з шумом сосен, плюскотом хвиль, напевне, долинули до сердець чутливих дівчат у будинку під пагорбом. І навіть простих рибалок, нездатних зрозуміти, що саме грає Ґендзі, ця музика так схвилювала, що аж вивела з домівок на холодний вітряний берег. Не міг залишатися байдужим і Нюдо. Перервавши молитви, він поспішив до Ґендзі. «Звуки вашого кото нагадали мені про світ, від якого я давно відвернувся. І я подумав, що в прийдешньому житті ми почуватимемося саме так, як цієї ночі», — захоплювався він крізь сльози. А Ґендзі згадав численні музичні розваги в палаці, як той чи інший придворний грав на кото або на флейті, як співав, і перед його очима поставали захоплені обличчя присутніх і передусім самого Імператора. Згадав про долю інших людей, про свою власну, і мимоволі йому здалося, ніби все це відбувається уві сні, водночас звуки народжувалися з-під його пальців надзвичайно сумними. Старий Нюдо, все ще у сльозах, велів з будинку під горою принести біва та кото «со» і в ролі «біва-хосі»[298] виконав кілька прекрасних і рідкісних мелодій. Потім він передав кото «со» Ґендзі, і той вразив господаря багатогранністю свого обдарування. Навіть простіша музика може втішати слух, якщо цьому сприяє навколишній краєвид. Тим паче цього разу, коли перед очима простягалася неозора морська гладінь, а поруч з будинком скромно зеленіли дерева, прекрасніші, ніж у дні весняного цвітіння або в пору багряного листя, і неподалік стукав дзьобом болотний пастушок, наче «хтось ворота замкнув»[299].

Вражений тим, як майстерно й легко Нюдо грав на інструментах, Ґендзі наче між іншим сказав: «Мені чомусь здається, що на кото «со» жінки грають приємніше й цікавіше». — «А хіба хтось може грати приємніше, ніж ви? — заперечив Нюдо, простодушно всміхаючись. — Хочу вам сказати, що мистецтво гри імператора Енґі[300] передалося і мені в третьому поколінні. Зазнавши невдачі, я вирішив забути цей суєтний світ і тепер беру в руки кото лише тоді, коли занепадаю духом, але є одна особа, яка з надзвичайною природністю грає в стилі імператора Енґі. Та, може, я помиляюсь, як той гірський житель, що, наслухавшись шуму вітру в соснах, не здатний відрізнити звуків кото. У всякому разі, я хотів би, щоб ви як-небудь крадькома послухали її». Його голос тремтів, а з очей, здавалось, от-от бризнуть сльози.

«Боюсь, що в домі такого майстра недолугі звуки мого кото не гідні вважатися музикою, — сказав Ґендзі, відсуваючи від себе кото. — Як не дивно, здавна саме жінки досягали успіху в грі на кото «со». Наприклад, П’ята принцеса, успадкувавши таємниці цього мистецтва від імператора Саґа, досягла небаченої у світі досконалості, але, на жаль, не передала її нікому зі свого роду. А от усі ці так звані видатні музиканти нашого часу — самовпевнені люди, які ковзають по поверхні, не проникаючи в глибини душі. Тож мені було б цікаво взнати, що у вас ховається спадкоємиця справжнього мистецтва. Я обов’язково хотів би її послухати».

«Думаю, що в цьому не буде перешкоди. Покличте її до себе. Адже колись навіть серед торговців[301] траплялися люди, які захоплювалися грою на біва. Щоправда, і в давнину мало хто повною мірою оволодівав цим інструментом. А от дочка грає досить впевнено, в трохи незвичній манері, що надає її грі щирості. Я не знаю, як вона цього навчилася, але звуки її біва, змішані з гучним плюскотом хвиль, хоч і здаються сумними, скрашують моє щоденне життя в цій глушині...» — розповідав Нюдо з виглядом людини, обізнаної в таких справах, і Ґендзі, зацікавившись, передав йому біва. Старий грав справді чудово, використовуючи мелодії, нині вже незнані, з постановкою рук за китайським зразком та яскравими й чистими звуками. Хоча до Ісе звідси було далеко, Ґендзі покликав одного свого помічника з красивим голосом і попросив заспівати «На чистому березі черепашок назбираємо...»[302], а сам підспівував, відбиваючи такт, так уміло, що Нюдо часто переривав гру, щоб похвалити його. Невдовзі подали вишукані солодощі й наїдки. Господар раз у раз пригощав гостя вином, і мимоволі в таку ніч забувалися всі земні печалі.

Ставало щораз темніше, вітер з моря ніс прохолоду, місяць навзаході сяяв особливо яскраво і навколо панувала тиша. Нюдо докладно розповідав Ґендзі про своє життя, про клопоти під час перших днів і місяців перебування в цій затоці, про підготовку до життя на тому світі й, ніби між іншим, про дочку. Хоча його розповідь здавалася Ґендзі трохи дивною, але водночас зворушливою. «Хоча нелегко починати розмову про це, але мені здається, що невипадково доля занесла вас у такий незнайомий світ. Можливо, боги й будди вволили багаторічне благання старого монаха про допомогу і, пожалівши його, піддали вас такому тяжкому випробуванню. Я так кажу, бо ось уже вісімнадцять років живу, в усьому довірившись богові Сумійосі. На свою дочку від самого її дитинства я покладав великі надії і щороку, навесні й восени, неодмінно возив її в святилище. Під час кожної з шести денних і нічних молитов я передусім благаю, щоб здійснилася моя сокровенна мрія про її підвищення, а не власного відродження в раю на лотосі. Мабуть, через гріхи в попередньому житті я став, як бачите, жалюгідним бідняком. Мій батько свого часу був міністром, а я перетворився на простого провінціала. А оскільки мене не полишала тривога, що становище прийдешніх нащадків ставатиме чимдалі гіршим, то я, покладаючи надії на дочку від самого її народження, твердо вирішив за будь-яку ціну віддати її в дім якого-небудь знатного столичного вельможі, і хоча через це я зазнав чимало глузувань і образ, від свого наміру не відступив. Звісно, я не багатий, але поки живу, дбатиму про неї. Якщо ж мене не стане раніше, ніж визначиться її доля, то я велів їй втопитися в морській безодні...» — так, здавалося, нескінченно розповідав він Ґендзі, обливаючись сльозами.

Слухаючи його, плакав і Ґендзі, занурений останнім часом у сумні роздуми. «Я не розумів, за яку провину мене покарано, чому, безпідставно звинувачений, я мушу поневірятися в незнайомому світі, але, вислухавши вашу розповідь, я переконався, що насправді все сталося завдяки долі, визначеній в минулому житті. Але чого ж ви досі не повідомили мені того, що так ясно вам відкрилося? Відтоді, як, залишивши столицю, я нарікав на непевність цього світу, довгі місяця і дні не думав ні про що, крім молитов, і зовсім занепав духом. Звісно, краєм вуха я чув про таку особу у вашому будинку, але здогадувався, що з такою нікчемною людиною, як я, вона не захоче спілкуватися. Може, тепер ви готові бути моїм посередником у тому, щоб ваша дочка стала розрадою моїх сумних самотніх ночей?» — сказав Ґендзі на превелику радість старому.

«Зазнали й ви

Ночей самотність

В Акасі,

Коли так важко

Дочекатись ранку.

Уявіть собі, яка гіркота панувала в моїй душі всі ці роки і місяці», — сказав Нюдо, тримаючись з великою гідністю, хоча його голос по-старечому тремтів.