Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

Відколи спорядився я в дорогу,

Смутком огорнутий,

Ночами лежу без сну,

Нудячись і зітхаючи

На ложі з диких трав...» —

відповів Ґендзі. В його довірливій щирості була якась особлива чарівність.

Безліч подробиць розповів Нюдо, але, мабуть, не варто все це переказувати. Тим паче, що й так я допустила чимало обмовок, через які Нюдо із Акасі може здаватися дивакуватішим і впертішим, ніж був насправді.

Відчувши, що його мрія нарешті почала збуватися, Нюдо полегшено зітхнув, а Ґендзі наступного дня послав листа в будинок під горою. Знаючи, що такі розумні й добре виховані жінки, як дочка Нюдо, часто ховаються саме в таких місцях, Ґендзі постарався надати йому вишуканого вигляду і на корейському папері світло-брунатного кольору якнайретельніше написав:

«Замість сумно дивитися

В небо безкрає

Над хмарами

Краще навідаюсь у будинок,

Що мигнув між дерев...

Мене моє кохання подолало!..»[303]

Нюдо нетерпеливо чекав листа від Ґендзі в будинку під горою, а коли прибув гонець, на радощах добряче, до чортиків, його напоїв. Але дочка довго вагалася. І тоді батько зайшов до неї і велів поквапитися, та вона не послухалася. Вражена витонченим листом Ґендзі, вона соромилася незграбності свого письма і, відчуваючи, яка нездоланна перепона їх розділяє, поскаржилася на погане здоров’я і лягла в ліжко. Хоч-не-хоч старий відповів сам: «Здається, її, провінціалки, рукави не можуть вмістити всієї радості... Вона така збентежена, що навіть не сміє глянути на Вашого милостивого листа. І все-таки:

Очі її дивляться

В піднебесся

Над хмарами, як Ви,

І думи її, я знаю,

Такі ж, як у Вас...

Хоча, може, це сказано й занадто сміливо...»

Лист був написаний на папері «мітіноку» надзвичайно старомодним, але вишуканим почерком. «Можливо, це сказано й занадто сміливо...» — подумав Ґендзі, зацікавлено його розглядаючи. Гінцеві він подарував особливої краси жіночий одяг. Наступного дня Ґендзі послав у будинок під горою нового листа: «Дотепер я не отримував листів, написаних посередником...

Сумую,

Але страждаю мовчки

У душі,

Бо тут ніхто не запитає,

Як живеться мені.

А втім, нелегко сказати, що любиш того, кого ще не бачив...»

Цього разу лист, написаний на м’якому, тонкому папері, був ще гарніший від першого, і тільки невиправну молоду самітницю не захопив би. Хоча дівчині лист і сподобався, але, взявши до уваги очевидну різницю їхнього становища, вона не плекала жодної надії. «О, краще б він узагалі не знав про мене», — думала вона, сидячи нерухомо й мовчки плачучи, але врешті-решт, поступившись батьковим наполяганням, почергово густими і тонкими лініями написала на просоченому пахощами бузковому папері:

«Як збагнути

Душу того,

Хто страждає

Через ту, про яку чув,

Але не бачив ні разу?»

Своїм почерком і змістом листа вона не поступилася б дочкам придворних вельмож. Хоча, згадуючи про столицю, Ґендзі довго милувався кожним її листом, але, щоб не породжувати зайвих чуток, писав їй лише раз у два чи три дні — знічев’я ввечері або сумного ранку, коли сподівався, що його почуття знайдуть відгук в її серці. І треба сказати, що він не помилився. Хоча, розуміючи, наскільки тонка і горда в неї душа, Ґендзі все-таки мав намір неодмінно зустрітися, але від­разу не без досади згадав про Йосікійо, який завжди говорив про дівчину як про свою власність, а тому не хотів розбивати в нього на очах його довготривалу надію. Після деяких роздумів, жаліючи Йосікійо, вирішив почекати рішучого кроку від протилежної сторони й таким чином виправдатися, але дочка Нюдо, гордіша за дочок з родовитих столичних сімей, не йшла йому назустріч, тож час минав, а вони змагалися у тому, в кого сильніша воля.

Тепер, коли і Сума була позаду, Ґендзі ще більше тривожився про ту, що залишилася в столиці[304]. Іноді така туга його охоп­лювала, що й справді ставало не до жартів. «А що, як нишком послати когось по неї?» — раз у раз спадало йому на думку, але він заспокоював себе: «Навряд чи я залишуся тут на довгі роки, а тому не варто чинити так безоглядно».

Нинішній рік у столиці був сповнений численних тривог і різноманітних знамень від богів та будд. А вночі тринадцятого дня третього місяця, коли гуркотів грім і виблискували блискавки, шумів дощ і завивав вітер, Імператору приснився дивний сон: начебто покійний батько стоїть внизу палацових сходів і суворо дивиться на нього, а він, шанобливо схилившись, вислуховує його настанови. Багато чого сказав тоді батько, напевне, й про Ґендзі. Коли, прокинувшись, Імператор, охоплений страхом і соромом, розповів про все Імператриці-матері, вона сказала: «У такі буремні, дощові ночі завжди сниться те, про що думаєш. Не варто цим перейматися».

Та от після того — мабуть, тому, що на нього впав сердитий погляд покійного батька — очі Імператора вразила якась недуга, яка завдавала йому нестерпних мук. А тому заради його одужання в Імператорському палаці і покоях Імператриці-матері справлялися численні обряди. А незабаром помер Великий міністр[305]. Якщо зважити на його вік, то в цьому не було нічого дивного, але потім, коли одна біда вела за собою іншу, несподівано захворіла й сама Імператриця-мати, з кожним днем стаючи щораз кволішою — одним словом, в Імператорському палаці панувало занепокоєння. «Здається, обов’язково прийде розплата, якщо зовсім невинного Ґендзі прирекли на таке тяжке випробування. Тепер йому треба повернути колишнє звання», — не один раз казав Імператор своїй матері, але вона наполегливо застерігала: «Люди осудять вас за легковажність. Що вони скажуть, коли дізнаються, що людина, яка залишила столицю, соромлячись своєї провини, отримала прощення раніше, ніж, як ведеться, за три роки?» Імператор вагався, а тим часом, поки минали дні й місяці, обом — йому та Імператриці-матері — ставало дедалі гірше.

Коли в Акасі настала осінь, і, як завжди в цю пору, з моря дув пронизливий вітер, Ґендзі, якому тепер самотні ночі здавалися ще сумнішими, все частіше звертався до Нюдо з таким проханням: «Ви не могли б якось непомітно привести її до мене?» — бо вважав неможливим піти до дівчини самому, та й вона на таке не зважилася б. «Якщо я, жалюгідна провінціалка, спокусившись на ласкаві слова тимчасового столичного гостя, легковажно розпочну з ним близькі стосунки, то врешті-решт, напевне, зазнаю лише страждань, бо не вважатимусь гідною його високого становища, — думала дочка Нюдо. — А якщо нічого не зміниться, то, поки я залишатимуся удома, мої батьки, які плекають нездійсненні мрії, зможуть і далі тішити себе порожніми надіями про моє щасливе майбутнє. Та як тільки я зважуся на рішучий крок йому назустріч, то завдам їм страшного клопоту. Буде набагато краще, якщо я тільки листуватимусь з ним, поки він перебуватиме в Акасі. Досі я знала про нього з чуток і лише мріяла, що коли-небудь матиму нагоду мигцем поглянути на нього. Несподівано доля закинула його на цей дикий берег і я можу принаймні зрідка бачити його, чути принесені вітром звуки його майстерної гри на кото. Я добре знаю про