Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
Хоча Нюдо та його дружина й раділи, що нарешті почуто їхні молитви впродовж багатьох років, але не могли позбутися зловісного передчуття: «А що, як ми необачно зведемо дочку з Ґендзі, а він уважатиме її негідною своєї уваги? Хоча він, як кажуть, і чудова людина, але може завдати їй чимало горя. Занадто великі надії ми покладаємо на невидимих будд і богів, але забуваємо про його наміри та наперед визначену доччину долю». А тим часом Ґендзі наполягав: «О, я так хотів би почути звуки кото вашої дочки на тлі плескоту морських хвиль! Було б дуже шкода, якби цього не сталося...»
Нюдо потай вибрав сприятливий день і, не слухаючи побоювань дружини, нічого не кажучи своїм послушникам, сам постарався якнайкраще прикрасити покої дочки, й коли на небо виплив яскравий місяць тринадцятої ночі, послав Ґендзі записку з кількома словами: «Цієї ночі, чудової такої...»[306] «Ну й хитрун!» — подумав Ґендзі, але переодягнувся в носі й, коли стемніло, вийшов з дому. Йому приготували прекрасну карету, але вона здалася йому надто пишною, і він поїхав верхи на коні, взявши з собою тільки Кореміцу. Їхати довелося далеченько. У дорозі, дивлячись, як мерехтить на безкрайній поверхні затоки місяць, яким люблять милуватися закохані, він мимоволі згадав Мурасакі, що залишилася в столиці, і вже був готовий повернути коня й мчати до неї.
«Осінньої ночі,
Коню, як місяць сріблистий,
Мене понеси
В піднебесся, щоб хоч на мить
Я побачив кохану», —
зірвалося з його вуст.
Будинок під горою, з усіх боків оточений деревами і дбайливо доглянутий, справляв приємніше враження, ніж пишна й велична будівля на узбережжі, й Ґендзі, уявивши собі, що людина, яка в ньому живе, приречена на самотність і сумні роздуми, відчув до неї гострий жаль. Поруч з будинком була молитовня, голос її дзвону, поєднаний з шумом вітру в соснах, звучав сумно, а коріння дерев, що росли на скелях, відзначалося особливою своєрідністю. У саду не вгавали осінні комахи. Ґендзі обдивився навколо: покої, де жила дочка Нюдо, були ретельно прибрані, а кипарисові двері, крізь які в будинок проникало місячне сяйво, виявилися прочиненими...
Коли він зайшов і, трохи заспокоївшись, спробував заговорити з дівчиною, вона не відповідала — видно, вирішила не підпускати його близько до себе. «О, яка вона горда! Навіть вищі за неї столичні пані не чинили б такого опору, якби тільки я з ними заговорив. Може, вона зневажає мене, приреченого на вигнання? — мучився думками ображений Ґендзі. — Та й силоміць домагатися свого не годиться. Так можна всю справу змарнувати. Але ж і визнати свою поразку — також ганьба». От шкода, що ніхто з досвідчених людей не бачив, яким розгубленим він був у ту мить!
Шнурок від переносної завіси торкнувся струни кото «со», і вони задзвеніли. Тоді Ґендзі уявив собі, як дівчина невимушено, на самоті, тихенько перебирає струни, і, знову зацікавившись, спробував з нею заговорити: «Я так багато наслухався про вашу майстерну гру, що сам хотів би її почути...
О, я так хотів би
Комусь відкрити,
Що в мене на душі!
Тоді розвіявся б наполовину
І сон тяжкий у цьому світі».
На це вона відповіла:
«Моїй душі,
Яка щоночі
Від сну до сну блукає,
Несила розрізнити,
Де сон, а де ява».
Її відповідь мимоволі нагадала йому про пані Рокудзьо, яка жила тепер у далекому Ісе.
Ґендзі з’явився так раптово у тихій оселі дівчини, що вона, приголомшена несподіванкою, помітивши його, сховалася в сусідній кімнаті й якимось чином міцно замкнулася. Вторгатися силоміць до неї він не хотів, але хіба міг визнати себе переможеним?..
Дівчина була тендітною і стрункою — словом, перевершила всі його сподівання. Він щиро радів з того, що їхні стосунки зав’язалися незалежно від їхньої волі й зовсім не випадково. Зблизька вона здалася йому ще привабливішою, ніж він собі уявляв. Оскільки осіння ніч, зазвичай така нескінченна, виявилася надто короткою, то, щоб не потрапляти нікому на очі, Ґендзі поспішив піти, запевнивши дівчину у щирості своїх почуттів. Того-таки дня він крадькома послав їй листа. Схоже було, що його мучили докори сумління. На превеликий жаль для Нюдо, посланця Ґендзі прийняли без належної в таких випадках урочистості[307], бо в будинку під горою також уникали передчасного розголосу.
Відтоді Ґендзі час від часу відвідував дочку Нюдо. Іноді він утримувався від цього, побоюючись зустріти по неблизькій дорозі гострих на язик рибалок, і тоді вона зітхала: «Я так і знала...» — а Нюдо, охоплений сумнівом — «справді, всяке може трапитися...», — забувши молитися про рай, тільки те й робив, що чекав на Ґендзі. Він мав такий розгублений вигляд, що в кожного міг викликати співчуття.
Думка про те, що Мурасакі в садибі на Другій лінії якось могла про все це дізнатися і хоча б жартома дорікнути за зраду, доводила його до розпачу — його мучив сором і жаль, а це свідчило про його глибоку любов до неї. «О, навіщо я колись такими своїми нічними походеньками завдавав їй душевних страждань?» — каявся Ґендзі, бажаючи ще раз повернутися в минуле. І навіть коли бачив дочку Нюдо, сумував за Мурасакі й писав їй щирішого й докладнішого, ніж зазвичай, листа: «Душа болить, коли згадую, як мимоволі я мучив Вас своїми легковажними вчинками, але, на жаль, і тут мені приснився якийсь дивний короткий сон. Нехай моє непрохане зізнання переконає Вас, що я нічого не приховую. О так, я не забув своєї клятви...
Як згадую Вас,
Сльози з очей
Без упину течуть,
Хоча для розради я, мов рибалка,
Водорость[308] мимохідь зірвав».
Вона відповіла спокійно, ніби нічого не сталося, закінчивши лист такими словами:
«Ваше щиросерде зізнання пробудило в моїй душі безліч думок...
Ви присягалися,
І я сподівалась,
Що хвилі й справді
Не перекриють ніколи
Сосни на вершині гори...»[309]
Цей єдиний докір так зворушив Ґендзі, що він не відклав листа, а перечитував його не один раз і, природно, після того тривалий час перестав навідуватися до будинку під горою.
Дочка Нюдо, здогадуючись, що збуваються її найгірші побоювання, була тепер справді готова кинутися в море. Досі вона жила під опікою старих батьків, не сподіваючись коли-небудь посісти, як інші дівчата, гідного становища у світі, але дні й місяці, що сяк-так минали, не завдавали їй особливих мук. І хоча тепер вона відчувала, що в цьому непевному світі більше причин для страждання, ніж собі уявляла, все ж намагалася бути спокійною і зустрічала Ґендзі приязно. Хоча з кожним днем і місяцем він усе більше закохувався у дочку Нюдо, але те, що у столиці за ним тужила інша дорога йому особа, так його мучило, що він часто проводив ночі сам-один. У ті дні Ґендзі багато малював і поруч з малюнком записував свої думки, щоб дати Мурасакі привід для відповіді. І ці малюнки
