Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

«Гуси сумують,

Залишаючи вирій,

Де притулок знайшли.

Та чи я не загублюсь в дорозі

До квітів столиці?»

То-но цюдзьо підніс Ґендзі чудові подарунки, привезені для нього зі столиці, а той на знак удячності подарував приятелеві вороного коня. «Хоч і вважається, що дарунок вигнанця приносить нещастя, але “подме північний вітер, і він заірже...”[293]» — сказав Ґендзі. А кінь і справді був рідкісної краси. «А ще дарую вам на пам’ять ось що», — сказав То-но цюдзьо, простягаючи Ґендзі свою славетну флейту. Більшого вони не могли собі дозволити, щоб не зазнати людського осуду.

Сонце вже підбилося високо, а тому То-но цюдзьо мусив поспішати. Виходячи, він раз у раз оглядався, а Ґендзі сумно дивився йому вслід. «Коли ще ми зустрінемося?» — спитав То-но цюдзьо, а Ґендзі відповів:

«Високо, журавле,

В піднебессі[294] літаєш,

Тож подивись звідти,

Щоб побачити, що я чистий,

Як весняний цей день...

Звичайно, надію я не втрачаю, але, на жаль, навіть мудрим мужам стародавніх часів з такою долею важко було повернутись у світ, тому не вірю, що знову побачу столичні стіни...»

«У піднебессі

Журавель самотній

Плаче-курликає,

За другом сумує,

З яким літав крило в крило...

Я завжди цінував нашу дружбу, хоча й не раз думав, що не треба до неї звикати, щоб потім не боятися розлуки», — сказав То-но цюдзьо. Так і не відкривши один одному всіх своїх почуттів, вони попрощалися, і після того життя Ґендзі стало ще сумнішим.

Того року початок третього місяця випав на день Змії. «Сьогодні кожен, хто відчуває на серці тривогу, має справити обряд очищення», — сказав хтось, обізнаний з таким обрядом, із супроводу Ґендзі, а оскільки той і сам хотів помилуватися морем, то вирушив до берега. Відгородивши Ґендзі простою завіскою, викликали мандрівного ворожбита і веліли йому справляти обряд. Дивлячись, як хвилі несуть човник із великою лялькою[295], Ґендзі порівняв її долю зі своєю:

«Так само, як ляльку,

Понесли мене хвилі

В невідоме безкрає море,

І не знати,

В кого доля гіркіша».

Його постать на тлі яскравого краєвиду здавалася невимовно прекрасною. Перед ним стелилася морська гладінь, якій не було кінця-краю. Не перестаючи думати про минуле й прийдешнє, Ґендзі сказав:

«Хоч зла ніякого

Я не вчинив,

Але у немилість потрапив.

Тож пожалійте мене ви,

О, міріади богів!..»

Та раптом подув вітер, і небо почорніло.

Так і не скінчивши обряду, люди заметушилися. Раптово — ніхто і рукою не встиг прикритися — ринула злива, і всі поспішили до будинку, навіть не встигши розпустити над собою парасолі. Хоча ніщо цього не віщувало, шалений вихор пронісся над узбережжям, змітаючи все на своєму шляху. Знялися могутні хвилі, й люди кинулись бігти стрімголов, не чуючи землі під ногами. Море заблищало, ніби огорнувшись білим укривалом, загуркотів грім, замерехтіла блискавка. Мало не падаючи з ніг, люди насилу забігли в будинок. «Зроду такого не бачив!..» — сказав хтось розгублено. «Зазвичай бурям передують якісь прикмети... От страшна дивина!..» — підхопив інший. А грім тим часом не вгавав, шалено періщив дощ, готовий проникнути в усі земні щілини. «Невже настав кінець світу?» — запитували перелякані люди, і тільки Ґендзі спокійно промовляв слова сутри.

Коли стемніло, грім трохи вгамувався, і тільки вітер шаленів і вночі. «Напевне, це наслідок численних молитов... Ще трохи і хвилі затягли б нас у море... Кажуть, що під час припливу люди гинуть, навіть не прийшовши до тями. Такого я ще не бачив», — перемовлявся супровід Ґендзі.

Під ранок усі заснули. Коли Ґендзі також задрімав, то побачив якусь невідому істоту, що сказала: «Чого ти не йдеш, якщо тебе викликають до палацу?» — і, здавалось, шукала його.

У цю мить Ґендзі прокинувся. «Напевне, мене вподобав Володар морських драконів, який, кажуть, любить вродливих людей», — жахнувся він і відчув, що не зможе більше залишатися в цій оселі.

Акасі

Головні персонажі:

Ґендзі, 27-28 років

Мурасакі, дружина Ґендзі

Ґен-сьонаґон (Йосікійо), прибічник Ґендзі

Нюдо, монах-мирянин із Акасі

Дочка Нюдо, пані Акасі, 18-19 років

Імператор (імператор Судзаку), син імператора Кіріцубо і ньоґо Кокіден

Імператриця-мати, ньоґо Кокіден, мати імператора Судзаку

Дружина Нюдо, монахиня з Акасі

Минали дні, і, як раніше, не вщухав дощ і вітер, не замовкав грім. Під тягарем незчисленних сумних думок Ґендзі так занепав духом, що не відчував радості ні від спогадів про минуле, ні від думок про майбутнє. «Власне, що робити? — міркував він. — Якщо повернуся до столиці, то все одно, не отримавши прощення, стану ще більшим посміховиськом. А що, якби я знайшов собі притулок глибоко в горах і загубився там назавжди? Але ж тоді люди скажуть, що я злякався хвиль і вітру, і в пам’яті майбутніх поколінь матиму славу малодушної людини».

Уві сні Ґендзі переслідувала та ж невідома істота. Дні й ночі змінювали одні одних, а просвіту в хмарах все не було, до того ж урвався зв’язок зі столицею, і в розпачі він думав: «Невже так і пропаду тут на самоті?» — але в таку негоду, коли і носа з дому не висунеш, ніхто до нього не навідувався.

Та от одного разу до Сума прибув гонець з дому на Другій лінії, ясна річ, у вкрай непривабливому вигляді, промоклий до нитки. Якби колись раніше Ґендзі зустрів цього бідолаху на дорозі, то, подумавши, що то перевертень, навіть не наблизився б до нього. А от тепер він дивився на гінця приязно, зі співчуттям, соромлячись власної душевної слабкості.

Мурасакі писала: «Тепер, коли лютує жахлива негода, здається, ніби в моїй душі, як і в небі, не видно просвітку.

Там, над затокою,

Мабуть, вітер бушує,

А хвилі морські

На рукава мої

Одна за одною котяться...»

Її лист був настільки зворушливим і сумним, що сльози дедалі більше затьмарювали очі Ґендзі.

«У столиці цю бурю також вважають провісником нещастя — кажуть, що в палаці відправили молебень з читанням сутри Ніннокьо для порятунку від усякого зла і досягнення спокою в країні. Високі вельможі, часті відвідувачі палацу, залишилися вдома, бо всі дороги закриті й виконання державних справ призупинено, — збиваючись, розповідав гонець, та оскільки йшлося про столичні новини, то Ґендзі, бажаючи їх почути, закликав його до себе і взявся розпитувати. — Дощ не припинявся і в нас, раз у раз налітав буйний вітер. Усіх охопив жах, бо останнім часом такого не бувало. Однак граду, що немов пробиває землю наскрізь, і безперервного грому, як тут, у столиці я не бачив і не чув». Дивлячись на сумне обличчя гінця, переляканого тутешньою негодою, супутники Ґендзі ще гостріше відчули безвихідь свого становища.

«Невже настав кінець світа?» — думав Ґендзі, а наступного дня від самого ранку подув шалений вітер, морський приплив затопив берег, хвилі з оглушливим гуркотом накочувалися на каміння, і, здавалось, що от-от під ними зникнуть і скелі, й гори. Годі описати, як страшно гуркотів грім, як сліпучо спалахувала блискавка, що своїм, можливим у будь-яку мить, ударом