Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

«Може, ці перші гуси —

Подруги тієї,

Яку я кохаю?

Пролітають по небу

Й так сумно, до болю, ґелґочуть» —

промовив Ґендзі, а Йосікійо додав:

«Як дивлюсь на гусей,

Вервечкою в пам’яті

Виринають минулі роки,

Хоча в давнину

Вони друзями мені не були».

Потім долучився Кореміцу:

«Гуси, що по небу летять,

Вирій далекий

З власної волі покинувши,

Колись здавались мені

Зовсім чужими».

А от Укон-но дзо-но куродо склав таку пісню:

«У гусей, що землю свою

Кинули, щоб по небу

Вільно літати,

Утіха одна —

Ніколи від зграї не відстати...

Бо що ж буде з тим, хто втратить друзів?» — закінчив він. Цей чоловік подався з Ґендзі у Сума, відмовившись поїхати зі своїм батьком, призначеним на посаду намісника провінції Хітаці. Хоча через це в душі, напевне, страждав, але зовні зберігав спокій і впевненість.

А коли на небо виплив яскравий місяць, згадавши, що сьогодні п’ятнадцята ніч, Ґендзі відчув тугу за столицею й, уявляючи собі, як там усюди милуються місяцем, не міг відірвати від нього своїх очей. «Серце моє з давнім другом — за дві тисячі лі...»[277] — промовив він, і знов гірко заплакав. Згадав ту мить, коли монахиня-мирянка Фудзіцубо сказала: «Туман густий, що верствами лягає...», і його серце защеміло від болю. У пам’яті виринули хвилини, проведені біля неї, і сльози нескінченно закапали. «Уже зовсім ніч», — нагадали йому, але він не збирався лягати.

«Коли дивлюся на місяць,

Туга на мить відступає,

Хоча знаю:

Довгий той час,

Що в столицю мене поверне».

З любов’ю згадав Ґендзі й ту ніч, коли так довірливо розмовляв з Імператором, який вразив його незвичайною схожістю з покійним батьком. «Імператор дарував мені одяг тоді, він і зараз зі мною...»[278] — промовив він, ідучи спати. Ґендзі справді дорожив цим одягом і завжди тримав при собі.

«В душі відчуваю

Не тільки життя гіркоту.

І в горі, і в щасті

Промокли від сліз

Обидва рукава вбрання мого...»

Саме тоді в столицю повертався Дадзай-но дайні[279]. Оскільки мав велику родину й чимало дочок, то перевозив їх на човні морем. Коли вони, повільно рухаючись уздовж берега, милувалися навколишніми краєвидами, їхню увагу привернуло до себе своєю красою узбережжя Сума. А як стало відомо, що тут знайшов собі притулок Ґендзі, то пустотливі дочки Дадзай-но дайні захвилювалися, подумки готуючись до зустрічі з ним. Особливо переживала танцівниця Ґосеці, бачачи, що їхній човен тягли все далі й далі, а вітер приносив здалека голос кото. Тутешнє узбережжя, образ Ґендзі, тужливий звук струн — все це разом справляло настільки глибоке враження на жінок з чутливим серцем, що вони не могли стримати сліз.

Дадзай-но дайні послав Ґендзі такого листа: «Я мав намір після повернення до столиці з далеких країв насамперед відвідати Вас, щоб про все поговорити. Тому дуже гірко, що, на жаль, мушу проїхати мимо Вашої тимчасової оселі. Оскільки приїхало зустріти мене багато друзів і родичів, то, не бажаючи завдавати Вам клопоту, я вирішив не заїжджати до Вас. Сподіваюся зробити це іншим разом». Листа приніс його син, намісник провінції Тікудзен. Колись Ґендзі допоміг йому стати службовцем Імператорської канцелярії, тому юнак був украй засмучений його прикрим становищем і вельми співчував йому, але, побоюючись недружніх очей, не затримався довго в його оселі. «Після того, як я залишив столицю, ніхто з близьких людей мене не відвідав, і я дуже вдячний, що ви знайшли час, щоб завітати до мене», — сказав йому Ґендзі. Так само він написав і Дадзай-но дайні.

Намісник провінції Тікудзен, весь у сльозах, повернувся в човен і розповів про те, що побачив в оселі Ґендзі. Слухаючи його розповідь, Дадзай-но дайні та його супровід так плакали, що, здавалось, могли накликати ще більше нещастя. Танцівниця Ґосеці зуміла передати Ґендзі такого листа:

«Звуком кото

Зачарований човен

Серед хвиль зупинився,

Та чи знаєте Ви,

Як тривожно забилося серце моє?..

“Тепер мені не докоряй!..”»[280].

Ґендзі читав її листа, всміхаючись, і той усміх надавав його обличчю ще більшої привабливості.

«Якщо зачарований човен,

Серед хвиль зупинившись,

Спокій утратив,

То як міг він минути

Сумну затоку Сума?

Не думав, не гадав, що прийдуть дні, коли в гіркій розлуці доведеться рибальську сіть тягнути й мені»[281], — відповів він. Танцівниця Ґосеці, зворушена такою відповіддю більше, ніж господар заїзду віршем відомого мандрівника[282], навіть подумала, чи не залишитися їй в Сума.

А тим часом, як минали дні й місяці, багато хто у столиці, передусім Імператор, тужили за Ґендзі. Та найчастіше згадував його і нишком плакав принц-спадкоємець, глибоко засмучуючи годувальницю і пані Омьобу, які все це бачили. Монахиня-мирянка Фудзіцубо, яку завжди мучили погані передчуття про долю сина, тепер, коли Ґендзі поневірявся далеко від столиці, тривожилася ще більше.

Дехто з братів Ґендзі та колишніх друзів з високих родин спочатку писали йому листи, обмінювалися з ним сумовитими китайськими віршами, які викликали загальне захоплення. Коли ж про це дізналася Імператриця-мати, то гнівно заявила: «Людина, що впала в немилість Імператорського двору, не має права насолоджуватися життям, як їй заманеться. А він[283] живе собі в прекрасному будинку та ще й оббріхує наше суспільство. Більше того, знаходяться безумці, готові йти за ним, як за тим бунтівником, що назвав колись оленя конем[284]». Звісно, її слова так налякали усіх поганими наслідками, що більше ніхто не посмів листуватися з Ґендзі.

Минав час, але Мурасакі, панночка із садиби на Другій лінії, не могла заспокоїтися. Служниці, які перейшли на службу зі Східного флігеля, спочатку поставилися до неї недовірливо, але, пізнавши її ближче, гідно оцінили її чуйність і привітну вдачу, розум і доброту, а тому й не думали її залишати. Служниці з високого роду, які іноді спілкувалися з нею, визнавали, що Ґендзі зробив правильний вибір.

Хоча що довше Ґендзі перебував в Сума, то нестерпнішою ставала його туга за Мурасакі, але ніяк не міг собі уявити життя разом з нею в оселі, яка навіть йому самому здавалася важким тягарем долі. Все в цій місцевості було йому чужим, незвичним, а життя простолюду, про якого досі не мав уявлення, жалюгідним. Іноді, помітивши, як десь недалеко піднімається дим, він думав: «Варять сіль рибалки...»[285], а виявлялося, що в горах за його оселею палили начебто хмиз. Все це дуже його вражало.

«Десь у горах

Дроворуби спалюють хмиз.

Тож до мене частіше

Навідуйтесь ви,

Земляки зі столиці...»[286]

Коли настала зима й навколо лютувала хурделиця, Ґендзі, поглядаючи на непривітне небо, вдавався до музики. Сам брав у руки кото, Йосікійо співав, а Кореміцу грав на флейті. Іноді, коли Ґендзі грав якусь зворушливу мелодію, інші інструменти замовкали, а музиканти витирали сльози.

Одного разу, згадавши жінку, колись віддану гуннам[287], Ґендзі подумав: «І як той імператор після того почувався? А я міг би віддати так далеко свою кохану?»