Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

«Навіть якщо роками

Поневірятимусь по світу,

З вами поруч

Дзеркало залишиться,

А в ньому — відображення моє», —

сказав Ґендзі.

«Коли б зі мною

Ваше відображення

У дні розлуки залишилося

Я в дзеркало дивилася б

І забувала власне горе», —

проказала вона й, ховаючись за стовпом, намагалася приховати сльози. А Ґендзі, дивлячись на неї, подумав: «Ніхто з жінок, яких я зустрічав, з нею не зрівняється!»

Принц Соті мав з Ґендзі довгу, щиру розмову й поїхав, коли звечоріло.

З оселі Ханацірусато, глибоко засмученої чуткою про від’їзд Ґендзі, звісно, безперестанку надходили листи, а тому, щоб не здатися безсердечним, він вирішив відвідати її бодай ще один раз, але відкладав поїздку аж до пізнього вечора. «Ой, та хіба ми заслужили таку високу честь?..» — зраділа ньоґо Рейкейден, але докладно переповідати все, що вона сказала, довелося б надто довго.

Зовсім безпорадні, жінки останнім часом якось перебивалися лише завдяки підтримці Ґендзі, тож він легко уявив собі, яке запустіння запанує в їхньому і так убогому домі після його від’їзду.

На небо виплив тьмяний місяць, освітивши широкий ставок, за яким сумно виднів пагорб, густо порослий деревами, і Ґендзі яскраво уявив собі скелі, серед яких шукатиме притулок.

«Невже не прийде?» — журилася Ханацірусато в західному крилі будинку. Та саме тоді серед чарівного місячного сяйва до неї долинули незрівнянні пахощі одягу Ґендзі, який тихенько заходив у покої. Жінка наблизилася до порога, й вони довго милувалися місяцем, навіть не помітивши за розмовою, що настав ранок.

«О, яка коротка ця ніч! Та як подумаю, чи випаде хоч би так удруге зустрітися, стає жаль, що прожито бездумно стільки днів і років. Моє минуле життя варте того, щоб про нього складали перекази, а моє серце ніколи не знало спокою...» — поринувши у спогади, Ґендзі довго розповідав їй про минуле, а коли заспівав півень, зібрався йти, щоб не давати приводу для пересудів. Мимоволі жінці здалося, що не Ґендзі її покидає, а місяць от-от зайде за край гір, і вона скрушно зітхнула. Місячне сяйво заблищало на її тьмяному одязі, й вона побачила «заплаканого місяця обличчя»[262].

«Хоч і вузький

Рукав, що дав притулок

Сяйву місяця,

Та лиш того я хочу,

Щоб якнайдовше не відпускать його», —

промовила вона. Ґендзі стало жаль її, такої засмученої, і він, щоб утішити жінку, відповів:

«Пройшовши шлях свій,

Місяць неодмінно

Повернеться сюди,

Тож нині на небо захмарене

Не дивіться...

Та як подумати, то немає на що сподіватися в цьому світі. Незмінними є тільки гіркі сльози про невідоме майбутнє, що затьмарюють моє серце». У досвітніх сутінках він покинув їхню оселю.

Перед від’їздом Ґендзі залагодив чимало нагальних справ. З людей, що вірно йому служили і не схилилися перед нинішньою владою, призначив членів домашньої управи — високих і низьких за посадою — для догляду за садибою. Крім того, ретельно добирав тих, хто був готовий поїхати з ним. Розпорядився приготувати найскромніше домашнє начиння, без якого не обійтися в гірській оселі, а також скриньку з потрібними книжками й поезіями Бо Цзюйі та семиструнне кото. Щоб здаватися бідним гірським жителем, не взяв із собою ні дорогих речей, ні яскравого одягу. Починаючи з прислуги в садибі на Другій лінії, всі права й обов’язки — грамоти на угіддя, пасовища та інші володіння — передав Мурасакі. Решту — склади, комори — віддав під оруду Сьонаґон, якій довіряв, залучивши їй на допомогу кількох членів домашньої управи й пояснивши, як треба всім цим майном управляти. Жінки з його особистої прислуги — Накацукаса, Цюдзьо та інші — ніколи не сподівалися на його особливу увагу, але досі принаймні втішалися тим, що могли його бачити. «А що ж буде тепер?..» — журилися вони. «Якщо залишуся живий, то знову повернуся сюди, — заспокоював їх Ґендзі. — Того, хто готовий чекати, прошу перейти на службу в Західний флігель». Покликавши до покоїв Мурасакі всіх жінок, високого та низького рангів, він обдарував їх пам’ятними дарунками відповідно до їхніх звань. Годувальницям свого маленького сина і пані Ханацірусато Ґендзі передав не лише дорогоцінні подарунки, але також цілком практичні речі, потрібні у повсякденному житті. Крім того, зважився на необачний вчинок — послав прощального листа й Обородзукійо. «Я не маю права сподіватися на Вашу відповідь, та якби Ви знали, як тяжко й гірко розлучатися з дотеперішнім життям...

Зустрічей позбавлений,

У відчаї

Я впав у річку сліз,

І понесе мене тепер

Зі собою її течія.

Нічого іншого не залишається, як згадувати, хоча й за це провини не минути...» — писав він стисло на той випадок, якщо лист потрапить у чужі руки.

Хоч Обородзукійо, не тямлячись від горя, стримувала сльози, її рукава не просихали ні на мить.

«На хвилях погойдається

У річці сліз й розтане

Легка піна,

Не дочекавшись, поки течія

Її приб’є до мілини[263]».

Видно, жінка писала, плачучи, але її безладний почерк, здавався йому надзвичайно витонченим. Жалкуючи, що йому не вдасться ще раз з нею побачитися, Ґендзі передумав домагатися нової зустрічі, бо багато хто з її рідні ставився до нього вороже, і вирішив поводитися обережніше, ніж звичайно.

Увечері напередодні від’їзду Ґендзі вирушив у Північні го-ри вклонитися могилі батька, покійного імператора. Оскільки в той час місяць з’являвся на небі лише вдосвіта, то перед тим він вирішив навідатися до монахині-мирянки Фудзіцубо. Його посадили перед завісами, й вона сама з ним розмовляла. А коли йшлося про сина, принца-спадкоємця, то не могла приховати своєї глибокої тривоги за його майбутнє. Розмова між ними, поєднаними давньою сердечною таємницею, була сповнена багатьох зворушливих спогадів. Фудзіцубо зберегла колишню приязну вдачу й красу настільки, що йому закортіло натякнути на свої колишні образи, та оскільки тепер це було б недоречно, то він, узявши себе в руки, лише розсудливо сказав: «Я відчуваю лише одну провину, за яку міг би зазнати кари й тремчу перед небом. Навіть якби мене, негідного, не стало на цьому світі, але я був упевнений у майбутньому щасливому правлінні принца...»

Фудзіцубо добре розуміла, що він мав на увазі, але нічого не відповіла, хоча розхвилювалася. Віддавшись спогадам, Ґендзі не зміг стриматися й заплакав, але навіть тоді його обличчя здавалося надзвичайно прекрасним. «Я вирушаю до батькової могили. Чи не хочете чогось передати?» — запитав Ґендзі, але вона все мовчала.

«Немає одного,

Біда чекає другого.

Напевне, марно я

Від цього світу відреклася,

Щоб вічно жити у сльозах...» —

нарешті сказала вона, переборовши вагання. Важко знайти слова, щоб виразити сум’яття, що запанувало в їхніх душах.

«Імператор від нас пішов,

І з ним розлука

Мала б край покласти

Всім бідам,

Та, на жаль, їх стало більше», —

сказав Ґендзі.

Коли на небі з’явився місяць, Ґендзі рушив далі. Їхав верхи в супроводі