Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
Одного дня, коли сіявся тихий літній дощ, То-но цюдзьо знічев’я навідався до Ґендзі, принісши із собою потрібні в таку пору поетичні антології. Ґендзі також велів відкрити книжкові сховища у своєму будинку і з шафок, в які ніколи раніше навіть не зазирав, добув старовинні збірники й, вибравши з них найвідоміші, без особливих церемоній запросив до себе людей, добре обізнаних з китайською поезією. Прибулих у будинок високих придворних і вчених мужів було розділено на «лівих» і «правих», і почалося запальне змагання, в якому переможцям обіцяли високу нагороду. Коли чимдалі важче було вгадувати рими, а Ґендзі, іноді підказуючи, називав їх, то всіх учасників просто вражала незмірна глибина його знань. «Як могло зібратися в одній людині стільки рис досконалості? — дивувалися вони. — Видно, з попереднього народження йому судилося перевершити в усьому інших людей». Кінець кінцем «праві» зазнали поразки.
Через два дні То-но цюдзьо влаштував частування для переможців. Хоч особливою пишністю воно не вирізнялося, але нагороди переможцям були різноманітними, а наїдки подані в найвишуканіших кипарисових коробках. А ще цього дня багато людей, що зібралися на змагання, склало безліч віршів. Біля сходів цвіло лише кілька троянд, але тиха і спокійна краса цього літнього дня чарувала набагато більше, ніж яскраві барви весняної або осінньої пори. Милуючись нею, гості водночас насолоджувалися музикою. Син То-но цюдзьо, хлопчик років восьми-дев’яти, що нинішнього року став на службу в Імператорському палаці, співав на диво приємним голосом і грав на флейті «сьо». Цей хлопчик, якому Ґендзі залюбки підігравав, був другим сином четвертої дочки Правого міністра. В Імператорському палаці на нього покладали великі надії й з особливою ревністю дбали про його виховання. З гострим розумом і дуже миловидий, він дзвінко заспівав пісню «Високі дюни», коли розваги вже були в розпалі. Ґендзі зняв з себе верхній одяг і подарував йому. Обличчя захмелілого, як ніколи, Ґендзі вражало незрівнянною красою. У вбранні з тонкого шовку, крізь яке просвічувала шкіра, він був таким привабливим, що вчені мужі похилого віку від замилування витирали сльози. Коли хлопчик доспівав до кінця: «От хотів би лілію зустріти...» — То-но цюдзьо підніс Ґендзі чашу з вином:
«Тій першій квітці,
Що нарешті розпустила
Пелюстки уранці,
Твоя краса
Ні в чому не поступиться...»
Усміхаючись, Ґендзі підняв чашу:
«Вранці розпустилася,
Пори своєї не чекаючи,
Ця квітка,
Але у літній дощ
Красу свою згубила...
На жаль, уже зблякла...» — пожартував він, навмисне прикидаючись зовсім захмелілим, але То-но цюдзьо, подивившись на нього з докором, все-таки змусив його випити вино.
Чимало й інших пісень було тоді складено, але ще Цураюкі застерігав, що справжні пісні рідко народжуються в таких випадках і безглуздо їх усі записувати. До того ж мені було просто несила це робити. Скажу тільки, що в усіх віршах і піснях вихвалялися чесноти Ґендзі. Та й він сам, як видно, запишавшись, проказав: «Я — син Вень-вана і брат У-вана...»[249] Самі ці імена звучали, неначе музика, в його вустах. Здається, він збирався ще сказати: «Я — дядько Чен-вана...», — але вчасно схаменувся. Часто заходив до Ґендзі й принц Соті, чудовий музикант і прекрасний співрозмовник.
А тим часом Обородзукійо повернулася у рідну оселю. Замучена тривалою лихоманкою, вона вирішила, що замовляння й молитви допоможуть їй одужати. І справді, як тільки монахи почали замовляння, хвороба, усім на радість, відступила. А сама Обородзукійо, як звичайно, не могла пропустити такої чудової нагоди, щоб, таємно домовившись, зустрічатися з Ґендзі майже щоночі, хоча це було досить складно. Вона була в розквіті своєї яскравої молодості. Щоправда, під час хвороби трохи схудла, але все одно залишалася надзвичайно привабливою. Імператриця-мати[250] також перебувала тоді в батьківському домі, а тому над закоханими висіла загроза, але саме вона, як завжди, надавала нічним пригодам Ґендзі особливої принади. Його таємні відвідини повторювалися не один раз, але ніхто із служниць, що, мабуть, помічали це, не наважувався доповідати про них господині дому. А Правий міністр також ні про що не здогадувався аж поки одного дня вдосвіта не знялася страшна буря, раптово почалася злива і загримів грім. Сини міністра й прислуга Імператриці-матері забігали-заметушилися по дому, злякані служниці з’юрмилися біля запони навколо постелі Обородзукійо, і Ґендзі, цілковито розгублений, ніяк не міг вибратися надвір до світанку. А дві жінки, обізнані з таємницею зустрічі, тряслися з переляку... Коли замовкла громовиця й ущух дощ, міністр навідався в жіночі покої. Спочатку зайшов до Імператриці-матері, а потім нечутно для закоханих через шум зливи надворі попрямував до Обородзукійо й, піднявши завісу, відразу спитав: «Як почуваєтеся? Ніч була жахливою, і хоч я дуже переживав, але не зміг зайти до вас. Вас охороняли Цюдзьо[251] і Мія-но суке?» Він говорив такою легковажною скоромовкою, що навіть у таку скрутну мить Ґендзі несамохіть посміхнувся, порівнявши його з Лівим міністром. Справді-бо, краще б він спочатку увійшов, а вже потім починав говорити.
Перелякана Обородзукійо тихенько вибралася з-за запони, і міністр, побачивши її страшно зашаріле обличчя й подумавши, що вона, мабуть, ще нездужає, сказав: «Чого це ви на себе несхожі? Напевне, треба було й далі справляти обряд проти злих духів». Але, несподівано помітивши світло-бузковий пояс, який за нею потягнувся назовні, а також розкидані перед завісою аркуші паперу, поцятковані скорописними знаками, він запитав: «А хто це написав? Здається, чогось такого я ніколи не бачив. Дайте-но мені, подивлюся, чий це почерк». Обородзукійо також побачила аркуші паперу й не знала, що й відповісти, коли правду вже годі приховати. Мабуть, така висока особа мала б повестися стриманіше принаймні щодо власної дочки, яка не знала, куди дітися від сорому, але, як людина свавільна й гарячкувата, міністр, не задумуючись, підняв аркуші паперу і відразу заглянув за переносну завісу, за якою вільно лежав недбало одягнений чоловік. Побачивши міністра, той швидко сховав обличчя, бо не хотів, щоб його впізнали. Хоча міністр був страшно здивований й обурений, та хіба міг він вимагати, щоб незнайомець йому відкрився? Засліплений люттю, він забрав аркуші паперу й подався до старшої дочки[252].
Обородзукійо, не тямлячи себе, здавалось, була готова померти. А Ґендзі, незадоволений собою, думав: «От біда! Та за таку безглуздо-нерозсудливу поведінку мені не минути людського осуду» — і намагався якось заспокоїти нещасну жінку. Міністр, який зроду не був стриманим і не вмів тримати язика за зубами, а останнім часом став страшно підозріливим, недовго думаючи і не вагаючись, пішов прямо до Імператриці-матері скаржитися.
«Подивіться, що сталося... Ось аркуш паперу, списаний рукою Ґендзі. Він скористався моєю безтурботністю і вже давно підтримує з нею таємні стосунки, але з поваги до нього я збирався пробачити йому всі його грішки і навіть натякнув, що готовий вважати його своїм зятем. Та оскільки він відмовився від моєї пропозиції, то я, попри моє велике занепокоєння, вирішив, що, видно, така доля їй випала, і послав її на службу в Імперторський палац, як того завжди прагнув, з надією, що, незважаючи на її заплямоване ім’я,
