Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

в мене», — сказав Імператор. «Так, це правда, загалом він уже по-дорослому розумний, але, що там казати, все ще зовсім юний...» — додав Ґендзі й, закінчивши розмову про принца-спадкоємця, пішов. Дорогою трапився йому То-но бен, син То-дайнаґона, старшого брата Імператриці-матері, безтурботний юнак, що досяг успіху з приходом на престол нового імператора. Прямуючи до своєї молодшої сестри Рейкейден, він, помітив, що передовий ескорт розчищає дорогу для Ґендзі, й на мить зупинився. «Біла веселка перетнула сонце, і принц затремтів...»[241] — виразно проказав він. І хоча ці слова вразили Ґендзі, хіба він міг на них відповісти? Адже знав, що Імператриця-мати ставилася до нього неприязно, ба навіть вороже, а тому не здивувався ворожістю людей з її рідні, але вдав, буцімто нічого не зрозумів.

«Я надто довго затримався в Імператора», — сказав він Фудзіцубо. Сад заливало яскраве місячне сяйво. «Колись у таку годину покійний батько любив насолоджуватися музикою у покоях, в яких панувало святкове пожвавлення», — згадав Ґендзі. А тепер навколо та сама огорожа, але всередині, на жаль, геть-усе до болю змінилося.

«Туман густий,

Що верствами лягає,

Відділив мене від піднебесся.

І тепер про місяць

Я лиш мрію здалека», —

передала Фудзіцубо через Омьобу.

Вона була так близько, що Ґендзі вгадував обриси її постаті за завісою. Забувши про свої образи, він відповів, заплакавши:

«Сяє місяць

Так само яскраво,

Як колись восени.

Але гірко,

Що туман нас з ним розлучив.

Видно, не тільки люди можуть розлучити... Зрештою, напевне, так було і в давнину».

Хоча Фудзіцубо, зовсім не готова до розлуки із сином, давала йому численні поради, але зі страхом за його майбутнє відчувала, що вони не западали глибоко в його пам’ять. Зазвичай він досить рано лягав спати, а от цього разу, напевне, вирішив почекати, поки мати не поїде. Засмучений розлукою, він дуже зворушив її тим, що, однак, не благав забрати його з собою.

Згадуючи грізний натяк То-но бена, Ґендзі мучився докорами сумління й побоювався неприємностей від людей, а тому перестав спілкуватися з Обородзукійо. Та от згодом одного разу, коли небо обіцяло перший холодний осінній дощ, вона сама — хтозна з якого дива — написала йому:

«Поки чекала я,

Що, може, крізь дерева голі

Вітер звістку принесе,

Минали дні

Вервечкою сумною...»

Була безрадісна осіння пора, до того ж настрій Обородзукійо, яка, напевне, писала цей лист крадькома, так зворушив Ґендзі, що, затримавши посланця, він відчинив шафку із китайським папером і, вибравши найкращий аркуш, з пензликом у руці приготувався писати. У цю мить він був такий привабливий, що служниці, підштовхуючи одна одну ліктями, гадали: «Цікаво, кому?..»

«На жаль, з гіркого досвіду я знаю, що марно Вам писати, а тому духом занепав. Так, я довго сумував, нарікаючи на свою злощасну долю...

Тепер, коли страждаю

Від розлуки з Вами

І нишком плачу,

Чи не здається Вам,

Що дощ осінній — то мої сльози?

Коли серця відкриті одне одному, то мимоволі забувається, що небо вкрите хмарами», — щиро написав він. Хоча так само багато жінок хотіли привернути його увагу до себе, але, відповідаючи їм вельми приязно, він не допускав їх у свою душу.

Відразу після поминальних служб по покійному чоловікові Фудзіцубо зайнялася підготовкою до обряду Читання восьми сувоїв сутри Лотоса. У день Поминання колишніх імператорів на початку одинадцятого місяця випав густий сніг. Фудзіцубо принесли лист від Ґендзі:

«От і настав день,

Що нас розлучив

З ним на цім світі,

Та коли судилося нам

Зустрітися знов?»

Того дня всюди панував смуток, і Фудзіцубо відповіла:

«Самотні дні

Спливали досі в безнадії,

Але сьогодні знов

Здалося, ніби минуле

Повернулося назад...»

Написаний досить недбало, лист її, однак, вражав особливим благородством. А втім, може, так йому лише видалося. Хоча її почерк був особливий і трохи старомодний, мало хто з жінок зумів би написати краще. Сьогодні Ґендзі намагався забути про неї і молився, відчуваючи, як сніг, танучи, викликав у душі сльози.

Після десятого дня дванадцятого місяця справлявся обряд Читання восьми сувоїв сутри Лотоса. Надзвичайно урочисто. Починаючи від сутр, призначених на кожен день, усе — їхні нефритові валики, шовкові обгортки, плетені з бамбука футляри тощо — було підібрано з незвичайною ретельністю. І не дивно, бо участь Фудзіцубо надавала особливої вишуканості навіть звичайнісіньким церемоніям. Прикраси для будд, покривала для ритуальних столиків якнайкраще відповідали уявленню про Чисту землю.

Перший день присвячувався її батькові, другий — її матері, третій покійному чоловікові. Оскільки того дня відбувалося читання п’ятого сувою сутри Лотоса, то й попри несприятливі обставини в державі[242] на нього прибуло чимало вельмож. Вибору читців було приділено особливо пильну увагу, а тому, починаючи з Ходи дроворубів[243], найпростіші слова лунали надзвичайно урочисто. Тоді ж приносили свої дари принци крові і, як завжди, серед них виділявся Ґендзі. Хоча й не годиться повторювати одне й те саме, та хіба можна втриматися від захоплення, коли його побачиш?

Останнього дня, скінчивши молитву за себе, Фудзіцубо заявила про намір прийняти постриг. Така новина всіх украй здивувала, а принца Хьобукьо і Ґендзі просто приголомшила. Не дочекавшись кінця церемонії, принц піднявся і пройшов в її покої, але вона тільки підтвердила незмінність свого наміру, а після того покликала головного настоятеля Дзасу з гори Хіе, щоб він прийняв її обітницю. Коли монах Содзу з Йокава, її дядько, підійшов, щоб обрізати їй волосся, усі, жахнувшись, моторошно заплакали. Жаль бере навіть у випадку, коли убога стара людина відвертається від суєтного світу, тож куди більше підстав ридати мав принц Хьобукьо, який ні про що дотепер не здогадувався. Усі учасники, зворушені сумним і водночас урочистим видовищем, поверталися додому з мокрими рукавами. Сини покійного Імператора, згадуючи, яке високе становище Фудзіцубо посідала колись, відчували глибокий смуток і висловили їй своє співчуття. Тільки Ґендзі заціпенів, не знаючи, як і що казати. Зовсім розгубившись, він, однак, злякався того, що люди можуть подумати про його надмірний сум, і зайшов у її покої, коли принц Хьобукьо та інші поїхали.

Люди роз’їхалися, і в будинку нарешті стало тихо, тільки служниці схлипували десь по кутках. Яскравий місяць, сад, залитий іскристим снігом — усе це так виразно нагадувало про минуле, що в Ґендзі защеміло серце. Насилу впоравшись з хвилюванням, він спитав: «Чому ви так раптово вирішили?..» — «О ні, я вже давно вирішила, але побоювалася, що багато хто почне відраджувати, а я не зможу протистояти...» — як завжди через Омьобу передала Фудзіцубо.

Вгадуючи обриси жінок з її обслуги за завісами, Ґендзі чув тихий шурхіт їхньої одежі при обережній ході, ледве стримуване схлипування — і, природно, розділяв з ними їхнє горе. Дув поривчастий вітер, і крізь завіси проникали таємничі «чорні пахощі»[244], змішані з легким димком від жертовника. Разом із ароматом одягу Ґендзі вони справляли враження, ніби ця чарівна ніч минає вже на Чистій землі.