Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

Ґендзі незмінно навідувався до Лівого міністра, уважніше поводився із колишніми служницями дружини, ревно дбав про виховання маленького сина за їхньою допомогою, і міністр, зворушений цим і сповнений вдячності, намагався прислужитися йому так само, як і досі. За життя батька Ґендзі, його улюблений син, зовсім не мав вільного часу, а тепер, перервавши зв’язки із своїми коханками і втративши охоту до таємних пригод, майже весь час проводив удома, жив спокійно, віддаючись простим земним насолодам.

У той час люди тільки й раділи щастю, яке випало на долю юної панночки із Західного флігеля. Сьонаґон та інші служниці в душі вважали, що все це сталося завдяки молитвам покійної монахині. Принц Хьобукьо з будь-якого приводу листувався з дочкою, а його нинішня дружина, мачуха юної панночки, не мала спокою, бо її дочки не досягли такого успіху, а тому мала багато причин для заздрощів. Словом, усе в житті відбувалося так, як і потрібно для написання повісті.

Жриця святилища Камо, одягнувши жалобне вбрання, залишила свою службу, і її заступила Асаґао, дочка принца Сікібу. Рідко коли новими жрицями ставали онуки імператора, але, видно, цього разу гідної принцеси не знайшлося. Хоч і минуло багато днів та місяців, Ґендзі все ще не міг забути її і шкодував, що вона посіла таке виняткове суспільне становище. Він зустрічався з Цюдзьо, її служницею, і через неї передавав листи Асаґао. Як видно, Ґендзі особливо не переймався змінами у своєму житті і, щоб розвіяти нудьгу, старався вільні дні заповнити такими легковажними заняттями.

Новий Імператор[225], не порушуючи заповітів покійного батька, любив Ґендзі, свого молодшого брата, але, будучи юнаком з м’яким характером, виявився нездатним опиратися свавіллю своєї матері й діда, Правого міністра, які керували державними справами без його найменшої згоди.

Хоча неприємності одна за одною накочувалися на Ґендзі, але Обородзукійо таємно підтримувала з ним зв’язок, а тому, незважаючи на ризик викриття, вони не віддалилися одне від одного. І от коли почалися служби п’яти богам-охоронцям від усяких нещасть, Ґендзі, скориставшись тим, що Імператор усамітнився, так несподівано з’явився перед нею, що їй здалося, ніби все це відбувається уві сні. Її служниця Цюнаґон крадькома провела його у здавна знайому кімнатку поблизу галереї, в якій закохані почувалися досить незручно, бо повз них часто проходили сторонні особи. Якщо милуватися його обличчям не набридало навіть жінкам, яким пощастило бачити його щодня, то що можна казати про Обородзукійо, яка так дорожила їхньою рідкісною зустріччю? Її краса також досягла справжнього розквіту. Може, їй трохи не вистачало поважності у світі, але своєю юною чарівністю вона приваблювала до себе людські погляди.

Коли небо, здавалось, почало сіріти, десь зовсім близько пролунав хрипкий голос: «Нічна варта!» «Напевне, ще хтось із Імператорської охорони потай пробрався сюди, а якийсь недруг надумав його провчити», — здогадувався Ґендзі. Все це було кумедно, але й неприємно. Голоси вартових лунали то далеко, то близько, аж поки нарешті не почулося: «Перша варта Тигра»[226].

«Відчуваю серцем,

Чому рукава змокріли,

Як голос чийсь

Дав знати,

Що скінчилося кохання наше...» —

вимовила жінка зажурено.

«Невже довіку

За вами доведеться

Сумувати та зітхати?

Хоч ранок настає,

Любовній тузі кінця нема...» —

відповів Ґендзі й з неспокійною душею вийшов.

Коли місячна ніч наближалася до світанку, а надзвичайно густий туман висів над землею, Ґендзі рухався обережно, намагаючись бути невпізнаним, але, на жаль, не помітив, що саме тоді То-но сьосьо, старший брат наложниці Сьокьоден, вийшовши з колишніх покоїв Фудзіцубо, зупинився за ґратами, куди не проникало місячне світло. Мабуть, через це згодом Ґендзі не вдасться уникнути людського осуду. Та навіть зараз, проходячи повз знайомі кімнати він згадував ту, жорстокосерду, й водночас захоплювався її непоступливістю та холодністю, яка його глибоко вражала.

Фудзіцубо, яку засмучувала розлука з маленьким сином, майже не бувала тепер в Імператорському палаці, бо почувалася там скуто й зніяковіло. «Тепер не залишилося нікого, хто міг би стати мені опорою, і доводиться постійно звертатися по допомогу до Ґендзі, а він, на жаль, усе ще не відмовляється від своїх неприйнятних намірів, — з болем у душі думала вона. — Не стільки жахливо те, що покійний чоловік ні про що не дізнався, а те, що поширяться нові чутки, які пошкодять і мені, й синові, принцові-спадкоємцю». Вона навіть молитви замовляла з надією, що це відверне Ґендзі від поганого задуму, й уникала зустрічі з ним усіма можливими способами, але одного разу, на жаль, він таки знайшов нагоду, щоб проникнути в її покої. Так спритно все придумав, що ніхто з її служниць його й не помітив. Самій Фудзіцубо здалося тоді, що вона просто марить.

Хоча Ґендзі невтомно переконував її словами, які я не можу переказати, Фудзіцубо залишалася непохитною, але раптом відчула страшний біль у грудях. Служниці, що були недалеко, — Омьобу, Бен та інші, — стривожившись, кинулися до неї. Безмежний жаль охопив Ґендзі, минуле й майбутнє стали похмурими в його очах. Напівпритомний, він не мав сили піти, навіть коли настав ранок.

Злякані раптовою недугою Фудзіцубо, служниці прибігли до неї й поспіхом заховали Ґендзі, який ще не встиг прийти до тями, у комірчині. Туди ж розгублена прислуга закинули його вбрання. Цілковито знесилена Фудзіцубо відчувала болісне запаморочення голови. Прибули принц Хьобукьо і Тайфу, управитель її дому, які негайно розпорядилися покликати монахів. Замкнений у комірчині Ґендзі сумовито прислухався до їхніх голосів. Тільки надвечір Фудзіцубо нарешті стало краще. Вона навіть не здогадувалася, що Ґендзі захований у спочивальні, а служниці про це мовчали, щоб не хвилювати її. Через деякий час Фудзіцубо перейшла у денний покій. «Мабуть, усе вже гаразд», — подумав принц і поїхав. Будинок відразу спорожнів. Як завжди, біля Фудзіцубо перебувало небагато служниць, решта трималася віддалік за ширмами. «Як же нам спровадити гостя? Прикро, якщо й сьогодні вночі в господині запаморочиться голова», — крадькома перешіптувалася Омьобу з іншими жінками.

А тим часом Ґендзі, тихенько прочинивши дверцята комірчини, крізь вузьку шпарину між ширмами пробрався до покоїв. Нарешті він побачив Фудзіцубо, й сльози радості покотилися по його щоках. «О, яка це мука! Невже мені судилося померти?» — сказала вона, повернувшись обличчям до саду так, що Ґендзі міг бачити її чарівний профіль. «Принаймні плодів скуштуйте!» — пригощали її служниці. Хоча плоди, розкладені на кришці коробки, мали спокусливий вигляд, Фудзіцубо навіть не глянула на них, а сиділа нерухомо, напевне, задумавшись над мінливістю цього безрадісного світу. Усе в ній — виразно окреслене чоло, обриси голови, пасма волосся, що спадало на плечі, ніжна шкіра обличчя — ще ніколи не здавалося Ґендзі таким прекрасним. А ще вражала надзвичайна схожість з панночкою із Західного флігеля! Навіть тепер, коли за останні роки розлуки образ Фудзіцубо трохи зблід, йому здалося, що своєю благородною зовнішністю і незрівнянною красою вони схожі одна на одну, як дві краплі води. Оскільки він здавна мріяв про