Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

і знову просив його подбати про принца-спадкоємця, потім згадав і про Ґендзі. «Нехай усе залишиться так, як було при мені, — казав він, — у всьому, великому й малому, спирайся на його поради. Бо, незважаючи на його молодий вік, йому можна доручити будь-яку державну справу. Він має здібності, потрібні для підтримання ладу в світі. Однак, боячись неприємного поголосу, я не зробив його принцом, а погодився, щоб він, ставши звичайним підданим, міг прислужитися в ролі опікуна імператорської сім’ї. Постарайся виконати мою останню волю». Чимало й інших зворушливих повчань почув від батька Імператор, та мені, жінці, не годиться вдаватися в такі справи, ба більше, мені навіть незручно, що я взагалі про це заговорила.

Надзвичайно зажурений Імператор раз у раз запевнював батька, що ніколи не порушить його волі. А той із радістю й надією вдивлявся в його обличчя, яке з роками ставало щораз гарнішим. Час відвідин скінчився, й Імператор мав повертатися в палац. Через це підстав для смутку стало ще більше. Принц-спадкоємець[223] хотів приїхати разом з Імператором, але, щоб уникнути зайвої метушні, його відвідини відклали на інший день. Принц був вельми гарним і здавався набагато старшим для свого віку. Видно, сумуючи за батьком, він з такою дитячою безпосередністю радів їхній зустрічі, що не можна було не розчулитися, дивлячись на нього. Імператриця-дружина обливалася сльозами, й Імператор на спочинку, поглядаючи на неї, ніяк не міг заспокоїтися. Про багато що розмовляв Імператор, що пішов на спочинок, з принцом-спадкоємцем, повчаючи його, але той був ще зовсім малий, і душу старого Імператора переповнювали смуток і тривога за його майбутнє. Раз по раз він звертався до Ґендзі, нагадуючи, як треба служити імператорській сім’ї й опікуватися принцом-спадкоємцем.

Пізно вночі принц-спадкоємець нарешті вирушив додому. Усі без винятку поспішили його проводжати, і зчинився шум, не менший, ніж під час відвідин Імператора. Його від’їзд дуже засмутив хворого, бо зустріч із сином була надто короткою. Збиралася відвідати Імператора на спочинку й Імператриця-мати[224], але її стримувало постійне перебування при ньому Фудзіцубо, тож поки вона вагалася, він покинув цей світ без особливих страждань. Його несподівана смерть багатьох просто приго­ломшила.

Хоч і казали, що Імператор зрікся престолу, але поки він був живий, управління державними справами все ще залишалося таким, як і раніше. Оскільки нинішній Імператор був ще надто молодим, а його дід, Правий міністр, відрізнявся вкрай запальною, важкою вдачею, то великі вельможі й середня знать журилися: «Що ж станеться з нами тепер, коли керівництво державою опиниться в його руках?»

Ще сильніше, до самозабуття, горювали Фудзіцубо й Ґендзі. Під час поминальних служб Ґендзі затьмарював інших синів покійного Імператора, і люди, природно, зі співчуттям дивилися на нього. Темне, непоказне жалобне вбрання лише підкреслювало його незрівнянну красу. Тяжке випробування випало на його долю і торік, і цього року, тож, нарікаючи на цей безрадісний світ, він згадав про свій давній намір постригтися в монахи, але занадто міцні пута прив’язували його до цього світу.

Аж до сорок дев’ятого дня усі ньоґо й матері-наложниці залишалися в палаті покійного Імператора, але після того вони роз’їхалися хто куди. Двадцятого дня дванадцятого місяця, коли похмуре небо нагадувало про близький кінець року, настрій Фудзіцубо був особливо безпросвітнім. «Тяжко-важко житиметься у світі, яким правитиме мати Імператора, піддаючись своїм примхам», — думала вона, знаючи її вдачу, але найчастіше згадувала покійного чоловіка, з яким прожила разом упродовж довгих років і ні на мить не забувала. З розбитим серцем вона спостерігала, як порожнів будинок і служниці роз’їжджалися.

Вона вирішила переїхати в свій рідний дім на Третій лінії. Її мав супроводжувати старший брат, принц Хьобукьо. Падав сніг, дув різкий вітер, у спорожнілому будинку покійного Імператора панувала тиша. Приїхав і Ґендзі й вони довго розмовляли про минуле. Помітивши, що соснова глиця зблякла під снігом, а нижні гілки дерева зовсім висохли, принц сказав:

«Невже засохла

Та сосна, що нам

Надійну дарувала тінь?

Рік сумний добігає кінця —

Глиця з нижніх гілок опадає...»

Начебто нічого особливого, але ці доречно сказані слова зворушили Ґендзі, і його рукава змокріли. Поглядаючи на скутий кригою ставок, він сказав:

«Знову лід на ставку.

В його чистому дзеркалі

Часто бачив ваш образ,

Та як гірко мені,

Що такому вже не бувати...»

Пісня ця виникла мимоволі і, здається, була надто простодушною. А ось що склала служниця Омьобу:

«Рік добігає кінця,

У горах під льодом

Джерела замовкають.

Так і родичі наші

По одному нас покидають».

Багато пісень було при цій нагоді складено, але чи варто записувати їх усіх?

Церемонія переїзду Фудзіцубо нічим не відрізнялася від попередніх, хіба що здавалася набагато сумнішою. Стара садиба видалася їй чужою, схожою на тимчасовий притулок у дорозі, й спогади, напевне, повертали її назад до днів і місяців, проведених за її стінами.

Хоча рік старий змінився новим, але світ зовсім не посвітлішав, а поринув у смуток. Що й казати, журився і Ґендзі, усамітнившись у своїй садибі на Другій лінії й нікуди не виїжджаючи. Ще недавно, як і за часів колишнього Імператора, у день підвищення по службі до його воріт з’їжджалося верхи й на каретах стільки придворних, що місця вільного не залишалося, а от нині їх не було, тож і в службовому приміщенні не лежали мішки з постільними речами для відвідувачів. Дивлячись, як лише найвідданіші слуги домашньої управи, не знаючи куди дітися, тинялися по дому, Ґендзі з жалем думав про те, що відтепер так буде завжди.

Другого місяця Обородзукійо, сестра Імператриці-матері, була призначена на посаду Найсі-но камі, головної розпорядниці жіночої прислуги Імператора, посівши місце пані, яка з туги за покійним Імператором постриглася в монахиню. Нова Найсі-но камі відрізнялася від інших жінок у палаці як багатьма чеснотами особи благородного походження, так і лагідною, привітною вдачею, а тому здобула особливу прихильність нового Імператора. Імператриця-мати здебільшого жила в батьківському домі, а, приїжджаючи в палац, зупинялася в покоях Умецубо. Свої покої Кокіден вона передала Обородзукійо. У них, оздоблених на новітній лад, набагато яскравіших, ніж північні похмурі покої Токаден, збиралося багато подруг по службі, але в душі вона зітхала й журилася, згадуючи про ту несподівану зустріч. Мабуть, і тепер вона таємно листувалася з Ґендзі. А він, залишаючись вірним своїм звичкам, готовий був знову з нею зустрітися, хоча й тривожився: «А що, як про це дізнаються?»

Імператриця-мати, яка за життя покійного Імператора мусила приховувати свою люту неприязнь до Ґендзі, вирішила, мабуть, що настав час йому відомстити. Невдача за невдачею насувалися на нього, і хоча він цього очікував, через незнайомі йому раніше життєві неприємності вважав за краще не з’являтися серед людей.

Лівий міністр також перебував у поганому настрої й майже не бував в Імператорському палаці. Імператриця-мати ставилася до нього упереджено через те, що той віддав свою єдину дочку Ґендзі, а не її синові, тодішньому принцу-спадкоємцю, як вона пропонувала. Що ж до його стосунків з Правим міністром, то між ними ніколи не було злагоди. За життя колишнього Імператора Лівий міністр розпоряджався справами на власний