Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
З болем у серці Ґендзі побачив, що за завісами, перегородками — скрізь, куди проникав його погляд, сиділи купками жінки у темно- та світло-сірому жалобному вбранні й, безпорадні, плакали.
«Оскільки тут залишається дитина, яку не можна позбавити батьківської опіки, то я тішуся думкою, що ви принагідно до нас приходитимете. Але нерозсудливі служниці розплакалися, бо їм здається, що вони бачать вас востаннє, що ви покинули назавжди це старе гніздо. І не дивно, що навіть вічна розлука з нашою дочкою, мабуть, засмучує їх менше, ніж з вами, бо їм важно примиритися з тим, що безслідно відійшли в минуле роки, коли вони хоч іноді могли вам прислужувати. Хоча я бачив, що вашим стосункам з дочкою не вистачало щирості, але марно сподівався, що, може, коли-небудь... Справді, сьогодні тяжкий вечір...» — сказав міністр і знову заплакав. «Гадаю, що ваші побоювання безпричинні. Досі я справді не часто до вас навідувався, бо безтурботно думав, що все якось уладнається, а тепер на якій підставі я мав би нехтувати вами?» — сказав Ґендзі, виходячи, а міністр, провівши його, повернувся в покої.
Все тут, починаючи з оздоблення, залишилося таким, як і колись, але йому здалося, що перед ним порожня шкаралупка цикади. Перед завісою коло постелі лежало приладдя для письма — тушечниця, пензлик, папір тощо. Піднявши списані аркуші паперу, міністр розглядав їх, утираючи очі, а молоді служниці, напевне, всміхалися крізь сльози. Рядки сумних стародавніх віршів, китайських і японських, недбало виведені різними знаками — скорописом та стандартними ієрогліфами... «Який чудовий почерк! — звівши очі до неба, захоплювався міністр. — От жаль, якщо відтепер Ґендзі стане мені чужим!»
Поряд зі словами: «З ким розділить володар укривало, щедро розшите?»[205] — було написано:
«Душа покійної
Ще більше тужить,
Бо ніяк не може
З ложем розлучитися,
Де ми удвох лежали...»
А біля слів: «На них іній такий важкий!»[206] —
«Тебе уже немає,
І пил густий вкриває ложе.
Скільки ж ночей
З пелюсток «вічного літа»
Росу я струшуватиму?»
Серед паперів були й засохлі гвоздики, напевне, з того самого дня.
Міністр показав усе дружині й промовив: «Що й казати, наше горе непозбутнє, але я все-таки гадаю, що таких випадків у світі було немало. І хоча прикро визнати, що вона своїм недовгим перебуванням на землі нас глибоко засмутила, я з цим змирився, як з неминучим наслідком попередніх життів, але з кожним днем туга за нею стає нестерпнішою, до того ж сьогодні пан Ґендзі покинув нас, як чужа відтепер людина. Раніше ми сумували, якщо він не показувався день-два, а як тепер житимемо, коли погасло світло наших днів і ночей?» Голос його урвався, і він заплакав. Заридали й старші служниці, дивлячись на нього. Вечір був справді сумним. Молоді служниці, збираючись купками, ділилися між собою власними переживаннями. «Пан думає, що ми знайдемо розраду в догляді маляти, цього прощального подарунку його матері...» — казали одні, а інші вирішили: «Поїдемо на короткий час додому, а потім вернемося». Взаємні розлуки ставали приводом для нового плачу.
Коли Ґендзі прибув до палати батька, той подумав: «Ой, як страшно він схуд, видно, даються взнаки дні, проведені в молитвах і постуванні», — і велів принести їжі, щоб щедро прийняти сина. Коли ж вони відвідали імператрицю Фудзіцубо, її жіноча прислуга не могла стримати свого захоплення від Ґендзі. А сама імператриця передала через Омьобу: «Я здогадуюсь, як Ви страждали, але чи стане легше Вам, як дні минатимуть один за одним?» — «О, я знав, який непевний цей світ, а от тепер побачив зблизька його потворність. Життя приносить незчисленні прикрощі, й тільки у Ваших словах я досі знаходив розраду...» — відповів Ґендзі. До його й так задумливого вигляду додалося нове нещастя, і тепер без жалю на нього не можна було дивитися. Верхній одяг без візерунків, з-під якого визирало нижнє сіре вбрання зі шлейфом, закручена стрічка на шапці — в такому вигляді він здавався привабливішим, ніж у розкішних шатах.
Пізно вночі Ґендзі поїхав, висловивши жаль, що давно вже не відвідував принца-спадкоємця[207]. У садибі на Другій лінії, попідмітавши й ретельно вичистивши покої, слуги — жінки й чоловіки — з нетерпінням чекали його приїзду. Коли головні служниці, повернувшись з дому, стали в ряд, хизуючись одна поперед одною своїм вбранням і гримом, Ґендзі з жалем згадав постаті засмученої, похнюпленої прислуги з дому Лівого міністра. Переодягнувшись, він пройшов у Західний флігель. Надійшла пора заміни одягу на зимовий, і покої виблискували бездоганною чистотою. Гарно вбрані старші та молодші служниці тішили око своєю красою. «Видно, Сьонаґон добре постаралась, щоб зробити все досконало, зі смаком», — думав Ґендзі, задоволено поглядаючи на них. Одяг юної панночки також вражав красою. «За той час поки ми не бачилися, ви дуже подорослішали», — сказав Ґендзі, піднімаючи край низької завіси, щоб поглянути на неї, а вона сором’язливо відвернула своє бездоганно-вродливе обличчя. «Її профіль і зачіска, освітлені світильником, такі самі, як у тієї, що полонила моє серце»[208], — міркував він, нестямно радіючи.
Підійшовши до неї ближче, він зізнався, що тяжко переживав таку тривалу розлуку з нею. «Я хотів би розповісти вам усе докладно, але для цього зараз час несприятливий, а тому трохи перепочину деінде, а тоді знову повернуся сюди. Віднині ми зустрічатимемося часто — настільки, що, боюсь, вам набридну», — сказав він, і Сьонаґон зраділа, хоча сумніви все одно її не покидали. «Він підтримує таємні стосунки з багатьма родовитими особами, — думала вона, вкрай недовірлива. — А що, як на місце покійної прийде інша з такою ж непоступливою вдачею?» Перейшовши в свої покої, Ґендзі ліг відпочити, звелівши пані Цюдзьо розтерти йому ноги. Уранці він послав листа маленькому сину. Відповідь була зворушлива, і щоразу, читаючи її, Ґендзі відчував непереборний смуток. Віддавшись нескінченним сумним роздумам, він уже втратив будь-яке бажання навіть до найневиннішої таємної зустрічі з котроюсь із своїх коханок.
А тим часом панночка подорослішала, стала настільки в усьому досконалою, що Ґендзі вважав доречним раз у раз багатозначно натякати на свої почуття до неї, але вона начебто нічого не розуміла. Цілими днями свій вільний час він проводив з нею за грою в ґо або у відгадування ключа ієрогліфів. Чарівна й здібна від природи, вона скрашувала будь-які найдрібніші забави, і Ґендзі, який досі лише милувався її дитячою привабливістю, відчув, що, на жаль, не може