Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

п’яти чи шести охоронців, своїх найвідданіших підлеглих. Що й казати, нинішній виїзд, на превеликий жаль для його учасників, не був схожим на попередні. Серед супутників Ґендзі був і Укон-но дзо-но куродо, що супроводжував його колись під час Обмивання жриці. Останнім часом, не отримавши службового підвищення, врешті-решт викреслений із списку придворних, позбавлений звання і прихильності двору, він перейшов на службу до Ґендзі. «Так, це було саме тут!» — раптово згадав Укон-но дзо-но куродо, побачивши святилище Сімоґамо, і, спішившись, взяв коня Ґендзі за вуздечку.

«Як згадую той день,

Коли із мальвою в волоссі

За вами йшов,

Нарікаю на богів

Із святилища Камо», —

сказав він. «Мабуть, справді йому зараз тяжко на душі. Адже тоді він перевершив своїм блиском багатьох!» — співчуваючи йому, подумав Ґендзі.

Спішившись, він також звернув свій погляд на святилище й на прощання вимовив:

«Зараз настав той час,

Щоб розлучитися

З цим сумним світом

Та довірити богу Тадасі[264]

Ім’я своє».

Укон-но дзо-но куродо, надзвичайно вразливий юнак, дивився на нього з захопленням.

Коли Ґендзі підійшов до Імператорської усипальниці, то пригадав батька так виразно, ніби бачив його перед собою. Хоч би яке високе становище займала людини, та, на жаль, після її смерті нічого іншого не залишається живим, як оплакувати. Обливаючись гіркими сльозами, він скаржився на свою гірку долю, але, на жаль, марно — жодної поради від батька так і не отримав. «Куди ж ділися його численні настанови?» — думав Ґендзі розпачливо. Проходячи стежкою, що густо поросла травою, до могили, він зовсім промочив поділ свого вбрання. А коли місяць заховався за хмарами і згусли чорні тіні під деревами, йому стало моторошно. З відчуттям, ніби ніколи вже звідси не вибереться, Ґендзі схилився перед могилою і раптом, тремтячи від жаху, виразно побачив, ніби живого, свого батька.

«Що про мене думає

Покійного батька душа?

Із думою про нього

Дивлюсь на місяць,

Що, на жаль, за хмарою зникає».

Коли зовсім розвиднілося, Ґендзі повернувся додому й написав принцові-спадкоємцю листа, передавши його Омьобу, залишеній на службі при ньому. «Сьогодні залишаю столицю. Страшно жалкую, що не відвідав Вас ще раз перед від’їздом. Постарайтесь зрозуміти мене й усе пояснити принцові, — написав він їй. —

Не знаю я,

Коли весняний цвіт столиці

Побачу знов,

Забутий часом

У глушині гірській...»

Листа він прив’язав до вишневої гілки майже без цвіту.

«Ось лист від пана Ґендзі», — сказала Омьобу, і принц, зовсім юний, задумався. «Що відповісти?» — спитала Омьобу, і принц відповів: «Напишіть йому: «Як не бачу Вас кілька днів, то сумую. А що ж буде, коли Ви поїдете далеко?..» — «Яка несподівана відповідь!» — здивувалася Омьобу, з жалем поглядаючи на принца. Вона пригадала ті давні дні, коли Ґендзі страждав від нерозсудливої пристрасті, уявляла собі його таким, яким був тоді не один раз, й подумала, що і він, і її господиня, Фудзіцубо, могли б прожити безжурно відведений їм у цьому житті час, якби самі не накликали на себе біду, і що, можливо, вона, Омьобу, також у цьому винна. І вона відповіла Ґендзі: «Навіть не знаю, що Вам зараз написати... Я передала принцові Ваші слова... І він такий засмучений, що тяжко на нього дивитися...» Вона писала уривчасто, непевною рукою, що видавала її душевне сум’яття:

«Хоч сумно бачити,

Як, розпустившись, вишні цвіт

Відразу опадає,

Та коли весна нова настане,

У слушний час вертайтеся

В столицю квітів».

Гонець поїхав, а засмучені жінки у покоях принца-спадкоємця ще довго про щось шепотіли й нишком пускали сльози. Жодна людина, що хоч раз бачила Ґендзі, не могла не жаліти його, дивлячись на його зажурене обличчя. А ще сильніше горювала постійна прислуга, навіть дрібні служниці й прибиральниці, про існування яких він і не здогадувався. Звикнувши до його щедрої опіки, вони не уявляли собі життя без нього.

Та й хто з придворних міг радіти від думки про розлуку з ним? Оскільки від семирічного віку Ґендзі вдень і вночі перебував у покоях батька, який задовольняв усі його прохання, то не одна людина користувалася його посередництвом і тепер мала б відчувати до нього вдячність. Чимало таких було серед високої знаті, урядовців Державної ради тощо, а ще більше серед людей низького звання. І хоча вони пам’ятали про його добрі діла, але в цей суворий час не посміли відвідати його і висловити співчуття. Звісно, багато хто жалів його й потай осуджував теперішню владу, але, напевне, думав: «Яка йому від того буде користь, якщо занапащу своє життя й засвідчу йому свою шану?» І от тепер, як ніколи, глибоко Ґендзі відчув, яким осоружним став для нього цей світ.

Увесь останній день Ґендзі провів за спокійною розмовою з Мурасакі, а коли споночіло, як звичайно, зібрався в дорогу. Щоб не привертати до себе уваги, одягнувся по-простому, як личить подорожньому, в каріґіну — мисливське вбрання. «Ось і місяць з’явився! Може, вийдете провести мене? Бо як поїду, то жалкуватиму, що не сказав усього, що накопичилося в душі. Навіть коли іноді не бачу вас день або два, страшно переживаю...» — сказав він і, піднявши завісу, попросив Мурасакі піді­йти ближче. Вона, ледве стримуючи сльози, якусь мить вагалася, але все-таки підійшла — залита місячним сяйвом, вражала невимовною красою. «Які злигодні її чекають, якщо я покину цей мінливий світ, так і не повернувшись із вигнання?» — стривожено подумав Ґендзі, але, щоб ще більше не засмучувати її, сказав з удаваною легкістю:

«Не сподівався я,

Що доля нас розлучить

Ще за життя,

Тому поклявся,

Що до віку буду разом з вами...

Яка наївність!...»

«Життя мені не жаль,

Його я віддала б

За те, щоб хоч на мить

Затримати

Гірку розлуку», —

відповіла Мурасакі.

Ґендзі не сумнівався у щирості її почуттів, але наближався ранок, а тому, уникаючи розголосу про свій від’їзд, поспішив виїхати.

Дорогою його невідступно супроводжував образ Мурасакі, а тому Ґендзі сів у човен з важким серцем. Оскільки була пора довгих днів, а вітер видався попутний, то подорожні прибули в затоку Сума пізно пополудні. Хоча перебували вони в дорозі недовго, але Ґендзі, незвиклий до такої подорожі, досить добре відчув її труднощі й новизну. На руїнах дорожньої станції, відомої під назвою Оедоно, в якій колись зупинялася жриця Ісе під час повернення до столиці, помітно було тільки кілька сосен.

«Невже поневірятимусь

По світу хтозна-де

Ще більше,

Ніж славетний муж[265]

З китайської землі?» —

проказав Ґендзі, а потім, дивлячись, як хвилі, ударяючись об берег, котилися назад, додав: «Так заздрю, хвилі, вам!»[266] Ця відома старовинна пісня прозвучала тепер по-новому і здалася його супутникам особливо сумною.

Ґендзі оглянувся назад: там, далеко, ніби за три тисячі миль, звідки вони приїхали, губилися в серпанку гори, а з його очей, неначе краплі з весла, покотилися сльози.

«Рідна земля