Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Ну, Вітторіо, розповідай, як вам тут велося без мене, — мовив Майло, ліниво розвалившись у кріслі.
— Кепсько, синьйоре Майло, дуже кепсько, — заторохтів перукар. — Але тепер, коли ви повернулися, всі ми знову щасливі.
— А чому на вулицях стільки народу? І як сталося, що в готелях немає вільних місць?
— Але ж уся Сіцілія сюди з’їхалася, щоб побачити вас, достославний синьйоре Майло. І щоб узяти участь в аукціоні по продажу артишоків.
— Що таке артишоки? — змахнувши руками, як орел крилами, швидко запитав Майло і схопився за голярський помазок.
— Артишоки, синьйоре Майло! Це дуже смачні овочі, їх люблять повсюду. Поки ви тут, неодмінно скуштуйте артишоків. Наші сіцілійські артишоки найкращі у світі.
— Та невже?! І як цього року йдуть артишоки?
— Я сказав би, чудово. Урожай був поганий.
— Справді? — мовив Майло, і тільки його й бачили. Він вислизнув з крісла з такою швидкістю, що смугасте простирадло, перш ніж упасти додолу, якусь мить ще зберігало обрис його тіла, Коли Йоссар’ян із Весслом кинулись були за ним до дверей, Майла вже й слід запав.
— Хто там далі? — суворо гарикнув заступник мера. — Далі хто?
Йоссар’ян із Весслом вийшли з перукарні, не знаючи, куди себе подіти. Покинуті Майлом, вони понуро брели крізь святкові юрби, марно шукаючи собі притулку, щоб відіспатися. Йоссар’ян мало не падав від утоми, голову розламував тупий запаморочливий біль. А тут ще його дратував Вессл, який добув десь пару дичок і йшов, засунувши їх за щоки. Помітивши це, Йоссар’ян примусив його виплюнути дички. Тоді Вессл знайшов десь два каштани і теж поклав у рот. Йоссар’ян побачив, що Весслові щоки знову роздулися, і вдруге звелів йому виплюнути дички, Вессл, осміхнувшись, відказав, що це зовсім не дички, а каштани і що вони в нього не в роті, а в руках. Але з того, що говорив йому Вессл, Йоссар’ян не зміг уторопати жодного слова, тому що в роті в Вессла були каштани. Кінець кінцем він усе-таки на вимогу Йоссар’яна виплюнув і їх.
У Вессла в очах раптом блиснули пустотливі іскорки. Він довго й ретельно, як п’яний, тер чоло кісточками пальців, а тоді хитрувато заіржав:
— Ти пам’ятаєш ту дівоху? — запитав він крізь сміх. — Пам’ятаєш ту голу дівоху в Римі, котра лупила мене голого туфлею по макітрі? — Він лукаво поглянув на Йоссар’яна, вичекав, поки той нарешті обережно кивнув головою, і провадив далі: — Дай я знову вкину каштани в рот і розкажу тобі, за що вона мене побила. То як?
Йоссар’ян згідливо кивнув, і Вессл розповів йому фантастичну історію, чому та дівоха в будинку розпусти, де мешкала Кристієва краля, гамселила його туфлею по голові, але Йоссар’ян не второпав жоднісінького слова, бо рот у Вессла був набитий каштанами. Збагнувши, що Вессл знову його ошукав, Йоссар’ян тільки невесело розсміявся.
Коли настав вечір, їм пощастило сяк-так підживитися в брудній і вбогій харчевні, після чого вони дістались попутною машиною на аеродром, а там лягли спати на холодній дюралевій підлозі літака і все крутилися, смикалися й болісно стогнали вві сні. Проте не минуло й двох годин, як їх розбуркали водії грузовиків, котрі почали з гуркотом завантажувати літак ящиками з артишоками і звідти геть витурили Йоссар’яна з Весслом. Полив рясний дощ, і коли завантаження скінчилося, вони були мокрі до нитки. Потім їм довелося знову втиснутись до літака, де вони згорнулися в клубочки на ящиках з артишоками — чисто анчоуси в консервній банці. Невдовзі ящики під ними заскакали: це ні світ ні зоря Майло погнав літака до Неаполя, щоб поміняти там артишоки на палички кориці, ваніль, гвоздику і стручки перцю. Весь цей крам він перекинув того ж самого дня на Мальту, де, як виявилося, Майло був віце-генерал-губернатором.
На Мальті кімнати для них теж не знайшлося. Зате Майла на Мальті величали сером майором Майлом Майдербайдером, а в резиденції генерал-губернатора він мав кабінет гігантських розмірів. Посеред кабінету стояв стіл з червоного дерева, лише трохи менший за місцевий аеродром. На стіні, облицьованій дубовими панелями, між схрещеними британськими прапорами відразу впадала в око велика фотографія сера майора Майла Майдербайдера у формі королівських валлійських стрільців. З фотографії Майло дивився колючим, пронизливим поглядом, мав підголені в ниточку вуса і немовби висічене з граніту вольове підборіддя. Виявилося, що Майла тут посвятили в рицарі Мальтійського ордену, дали звання майора королівських валлійських стрільців, а також призначили віце-генерал-губернатором Мальти на відзнаку його виняткових заслуг у справі перетворення Мальти на великий міжнародний центр торгівлі яйцями. Майло великодушно дозволив Йоссар’янові та Весслу переночувати у себе в кабінеті на товстому м’якому килимі, та тільки-но він вийшов, з’явився вартовий у повному бойовому спорядженні і, штирхаючи Йоссар’яна й Вессла у спину вістрям багнета, вигнав їх на вулицю. Падаючи від утоми, вони дістались на таксі до аеродрому, причому здирник-водій злупив із них утричі дорожче. Спати вони пішли знову до літака, на цей раз ущерть завантаженого подертими джутовими лантухами із щойно змеленими какао та кавою, які поширювали такий запаморочливий аромат, що, приїхавши вранці на машині з шофером, Майло побачив Йоссар’яна з Весслом на бетонній площадці під літаком у цілковитій знемозі й страшенно скривився від вигляду зариганого шасі, а сам, видима річ, був свіжісінький, мов той огірочок, і взяв курс на Оран, де для них знову не знайшлося номера в готелі і де, як виявилось, Майло був віце-шахом. Тут у розпорядження Майла віддано було розкішні покої в рожевому, як лососина, мармуровому палаці, та Йоссар’янові й Весслу тут не дозволили навіть переступити поріг, оскільки вони християни, отже, невірні. Біля воріт їх зупинили казкового зросту охоронці-бербери із страхітливими ятаганами наголо й прогнали геть.
Вессл, видно, застудився: він сопів та шморгав носом. У Йоссар’яна нило й стріляло у крижах; йому кортіло скрутити Майлові в’язи, але той був усе-таки віце-шахом Орана, тобто особа його була недоторканна. Незабаром з’ясувалося, що Майло не тільки віце-шах Орана, а й каліф багдадський, імам дамаський та шейх аравійський. Майло був богом кукурудзи, богом дощу та богом рису в тих відсталих краях, де темні й забобонні народи ще вірили в такі допотопні божества. А в Африці, десь у нетрях джунглів, як з притаманною йому скромністю признався Майло, його вирізьблене з дерева священне лице прикрашає кам’яні олтарі, весь час червоні від свіжої людської крові. Де б Майло не
