Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
Така несподіванка дуже засмутила підполковника Порка, але всього лиш на одну мить. Знайшовши очима полковника Пескарта, який усе ще стовбичив, посеред помосту і блаженно скалив зуби, він, мов на крилах, підлетів до нього й нетерпляче шарпнув за рукав.
— Ну, що сказав генерал? — запитав він, пишаючись собою, захлинаючись од солодкого збудження. — Що сказав про мене генерал Бидл?
— Та поцікавився, що ти за один.
— Це я чув, чув! А що він сказав потім, на вухо?
— Сказав, що на нього від тебе напала ригачка, ха-ха-ха-ха!
22. Майло — почесний мер
Того дня Йоссар’ян утратив самовладання. Він утратив самовладання під час бойового вильоту до Авіньйона, тому що Снігген втратив витримку і саме життя, оскільки першим пілотом був у них тоді п’ятнадцятирічний Хлюп, а другим — Жлобс, із яким було ще більше клопоту, той самий Жлобс, що й запропонував Йоссар’янові ухекати в парі полковника Пескарта. Йоссар’ян знав, що Хлюп — ас, та тільки з молоком на губах. Жлобс йому теж не довіряв, і щойно вони відбомбилися, він зненацька вчепився мертвою хваткою в штурвал і в приступі шалу увігнав літака посеред чистого неба в таке запаморочливе, карколомне, невимовно жахливе самовбивче піке, що в Йоссар’яна вирвало з гнізда штекер шлемофону і самого його швиргонуло догори так, що він у безпорадному заціпенінні повис у повітрі, приклеївшись тім’ям до стелі кабіни.
— О боже! — беззвучно волав Йоссар’ян, усім єством відчуваючи, що всі вони каменем летять у безодню. — О боже, боже, боже! — благально й беззвучно волав Йоссар’ян, неспроможний розтулити губи, не відчуваючи власної ваги аж поки Хлюп не спромігся нарешті забрати в Жлобса керування й вивести машину з божевільного піке, але підставився під той самий буйний, скажений, безперервний, суцільний загороджувальний вогонь, від якого їм щойно вдалося втекти, видершись свічкою вгору, а тепер-от знову треба було втікати. Раптом літак штовхнуло, а в плексигласі з’явилась дірка завбільшки з кулак. Сотні гострих скалок вп’ялися в Йоссар’янове обличчя, однак крові чомусь не було.
— Що трапилось? Що трапилось? — заволав він і, не почувши власного голосу, затремтів усім тілом. Злякавшись мертвої тиші в переговорному пристрої і боячися рушити з місця, він стояв навкарачки, немов миша у пастці; так він чекав чогось, не сміючи навіть перевести подих, аж поки не помітив блискучий штекер шлемофону, що гойдався у нього перед носом. Йоссар’ян схопив його неслухняними пальцями й сунув у гніздо.
— О боже! — далі голосив він з неослабним жахом, бо навкруги повітря рвалося на шматки і, як гриби, виростали вибухи зенітних снарядів. — О боже!
Увіткнувши штекер у гніздо, Йоссар’ян почув, як скиглить Жлобс.
— Поможіть йому, поможіть, — ридав Жлобс.
— Кому помогти? Кому помогти? — перепитав Йоссар’ян. — Кому помогти?
— Бомбардирові, бомбардирові! — загорлав Жлобс. — Він не відповідає. Він не відповідає!
— Я бомбардир! — загорлав у відповідь Йоссар’ян. — Я бомбардир. У мене все гаразд. У мене все гаразд.
— Тоді поможи йому, поможи йому, — лементував Жлобс. — Поможи йому, ну ж бо, поможи!
— Кому помогти? Кому помогти?
— Стрільцеві-радистові! — заволав Жлобс. — Поможи стрільцеві-радистові!
— Мені холодно, — почулося в навушниках кволе скімлення Сніггена, невиразне й жалісне, як перед економ. — Мені холодно! Поможіть!
Йоссар’ян хутко пірнув до лазу і проповз над бомбовим відсіком у хвіст, де лежав на підлозі поранений Снігген, замерзаючи на смерть у жовтій калюжі сонячного світла. Поруч з ним розпластався непритомний новий хвостовий стрілець.
У всьому світі не було пілота, гіршого за Жлобса, і ніхто не знав цього краще, ніж сам Жлобс: ходяча руїна сильного, мужнього молодика, він з усіх сил намагався переконати начальство, що більше нездатний водити літак. Та начальство й слухати нічого не хотіло, і того дня, коли норму бойових вильотів було піднято до шістдесяти, а Вессл подався добувати якісь сальники, він пробрався нишком до Йоссар’янового намету й виклав свій план замаху на полковника Пескарта. Жлобсові потрібен був надійний співучасник, і ним мав стати Йоссар’ян.
— Ти хочеш, щоб ми вчинили умисне вбивство? — перепитав Йоссар’ян.
— Атож, — із життєрадісною усмішкою підтвердив Жлобс, збадьорений Йоссар’яновою кмітливістю. — Ми пристрелимо його з «люгера», якого я добув на Сіцілії. Ніхто не знає, що він у мене є.
— Боюсь, що я не можу тобі допомогти, — зваживши Жлобсову ідею, мовив тоді Йоссар’ян.
— Чому? — здивувався Жлобс.
— Та бачиш… Для мене не буде більшої радості, коли ця падлюка скрутить собі в’язи, чи загине у катастрофі, або коли його хтось пристрелить. Та, боюся, сам я на таке нездатний.
— А от він би убив тебе запросто, — переконував його Жлобс. — Та він і так нас убиває, коли наказує літати у бій аж до загину. Ти сам казав!
— Ні, Жлобсе, тут я пас. У нього теж є право на життя.
— Так, але не для того, щоб позбавляти цього права нас! Та що це з тобою скоїлось? — Жлобс був приголомшений. — Чи ж не ти колись намагався втовкмачити це саме Мудренджерові,а де він тепер, той Мудренджер?! Розтанув у хмарі!
— Не горлай, — шикнув на нього Йоссар’ян.
— Я не горлаю! — загорлав іще дужче Жлобс; від бунтівного запалу він весь розчервонівся, з очей і носа в нього текло, на тремтячій нижній губі пінилася слина. — В полку було вже не менше сотні хлопців, які відлітали своїх п’ятдесят п’ять завдань, коли він підняв норму до шістдесяти. І принаймні ще сотні залишалось, як тобі, по два-три вильоти. Він усіх нас занапастить, якщо йому не перешкодимо. Ми повинні вбити його раніше, ніж він повбиває нас.
— А що, як нас схоплять? — запитав Йоссар’ян, із сумнівом похитавши головою.
— Не схоплять. Я все так обмізкував, що комар…
— Тільки, ради бога, не горлай!
— Та я не горлаю, я…
— Ти перестанеш горлати?
— …носа не підточить, — прошепотів Жлобс, ухопившись за Весслову койку так, що аж пальці побіліли, — певно, щоб дати раду тремтячим рукам. — Щочетверга він уранці повертається з отої смердючої вілли… Так-от! Тільки розвидниться, я пробираюсь лісочком до шосе й ховаюся в кущах. Знаєш, де отой крутий поворот, там усі машини сповільнюють хід… А дорога звідти — в обидва боки — як на долоні.
